КОСМІЧНІ ПЕРЕГОНИ
Розділ перший
у якому я надягаю смішну шапочку і потрапляю в халепу
Я помітила: коли стає сумно і здається, що весь світ тільки й думає, як вигадати для тебе якусь капость, варто зупинитися на мить, замружити очі і уявити щось гарне. Наприклад, яскраву- яскраву веселку. Ту, що я бачила минулого літа після зливи. Або згадати, як, блукаючи лісом, раптом вийшла на галявину, порослу синіми, немов небо, дзвіночками. Або як одного разу тато розбудив мене раненько в неділю і взяв із собою в політ на машині, що живиться сонячним промінням.
Не вірите? Але зі мною все це й справді було. І веселка, і дзвіночки, і дивовижний політ.
У той недільний ранок ми тихенько вислизнули з дому, щоб не розбудити маму. Я посадила в рюкзак свого улюбленого кота Гарбузика, і розумна тварина навіть не нявкнула, вмощуючись на дні рюкзака.
Тато по-змовницькому підморгнув мені, тихенько причинив двері, і за мить ми вже мчали до експериментального полігону на надшвидкому татовому скутері.
— Одягни це, — сказав тато, подаючи мені через плече якусь дивну шапочку з кумедними плетеними навушниками.
— Навіщо? — здивувалась я. Адже надворі було тепло і ось-ось мало зійти сонце.
Але тато озирнувся і так суворо глянув на мене, що я вмить натягла на голову чудернацьку яскраво-синю шапочку. І одразу ж мені у вуха вдарила ціла злива звуків. Ці звуки то зливалися у суцільну мелодію, то з них проривалися окремі вигуки:
— Ану забирайся!
— Це моє гніздо!
— Яка у вас чудова зелена пір’їнка на хвості…
І раптом я зрозуміла, що чую голоси пташок, повз яких ми проносимося на скутері. І найдивнішим було те, що я ті голоси РОЗУМІЛА!
— Не дивуйся, це мій маленький винахід — УПС — Універсальний Перетворювач Слів, — пояснив тато.
Я завжди знала, що мій тато винахідник, та вважала, що його винаходи можуть зрозуміти і використовувати лише такі ж розумні бородаті дядечка-учені, як він. Але я не уявляла, що він може створити ось таку чарівну шапочку, яка здатна розшифровувати мову будь-яких живих істот.
Проте розпитувати про це тепер було незручно. Тато так поспішав, що його надшвидкісний скутер летів по широкій автостраді з шаленою швидкістю.
Зненацька з навушників до мене почали долинати якісь похмурі, хрипкі звуки. Я мимоволі потяглася до УПСа, щоб чимшвидше зірвати його з голови. Але раптом розібрала слова і почала уважно прислухатися до тих неприємних, грубих голосів.
— Щуре, чуєш мене? Об’єктів двоє. Вони рухаються на захід. За сорок п’ять з половиною секунд будуть біля засідки, — прохрипів один голос.
— Слухаюсь, володарю Краш! — по-зміїному просичав інший.
«Мабуть, десь поруч працює телевізор, і татові навушники випадково вловили уривок із якогось фантастичного фільму», — подумала я і міцніше вхопилася за поруччя скутера.
Ми ось-ось мали прибути на випробувальний полігон, і я перестала слухати хрипкі голоси у навушниках і пильно вдивлялася у навколишні краєвиди, щоб не пропустити входу до секретного полігону, замаскованого серед лісу.
Та раптом я відчула, що якась невидима сила підкидає наш легенький скутер догори, мої руки випускають поруччя, і я, безпорадно дриґаючи руками й ногами, лечу кудись у безвість.
Останнє, про що я встигла подумати, було: «Як там бідолашний Гарбузик? Якщо рюкзак злетить у мене зі спини, мій відважний кіт впаде на землю і розіб’ється».
Розділ другий
де я знайомлюся з представником могутньої цивілізації Щуром і стаю заручницею
Прокинулась я від того, що в очі мені бив сліпучий промінь. Спробувала підвестися, та виявилося, що я міцно прив’язана до ніжок незручного
твердого крісла. Добре, хоч головою могла ворушити.
Озирнулася навколо і побачила, що поруч зі мною в такому ж кріслі сидить тато. Видно, він також щойно прийшов до тями й здивовано озирався, намагаючись зрозуміти, куди ми потрапили.
Раптом щось біля моїх ніг заворушилося, і я помітила, що з мого рюкзака, який валявся біля крісла, обережно вилазить живий і неушкоджений Гарбузик. Розумний котяра сторожко оглянув приміщення, в якому ми так несподівано опинилися, а тоді тихенько заліз під моє крісло.
— Олю, не бійся, — тихо промовив тато, але я відчувала, як він хвилюється.
— Тату, що з нами сталося? Що це за місце? — так само тихо запитала я в тата, та в цю мить почула, як по твердій підлозі кімнати цокають чиїсь пазурясті лапи.
У мене від хвилювання перехопило подих, і тут на світло вийшла якась дивна істота, вдягнена у сірий комбінезон. Я придивилася й мало не зойкнула з переляку.
Ця істота була схожа на великого вусатого пацюка. Але пацюк той був завбільшки з дорослу людину. Він мав яскраву рожеву шерсть, великі, як лопухи, вуха і рухливий хоботок, що весь час до чогось принюхувався. А на носі його виблискували круглі окуляри.
— Професоре Чайка, — хрипким голосом заговорив велетенський пацюк, звертаючись до мого тата, — нам стало відомо, що ви зробили геніальне відкриття — створили літальний апарат, що живиться сонячною енергією. Тому ми були змушені, так би мовити, запросити вас у гості на наш космічний корабель, хі-хі…— Промовивши останні слова, пацюк в окулярах огидно ошкірився й захихотів.
— Хто ви? — спокійно запитав у єхидного пацюка тато. — І чому так дивно запрошуєте в гості — викрадаєте людей просто посеред дороги?
— Ми — представники могутньої цивілізації, мешканці планети Морок, — озвався пацюк. — І хай вас не дивує, що я вільно розмовляю вашою мовою. Наші знання безмежні! — Тепер він говорив цілком серйозно, не робив огидних гримас, не хихотів і не шкірився.
— Наш господар, Великий Володар Темряви Краш, хоче бачити тебе, жалюгідна слабка людино. Ти матимеш честь служити йому. А за це він подарує життя тобі і цій істоті, — пацюк недбало махнув пазурястою лапою, на якій сяяв величезний діамантовий перстень, у мій бік. — Здається, у вас, у людей, заведено піклуватися про своїх нащадків?
— Що за дурниці? Цього просто не може бути! Все це мені сниться, — обурено скрикнув тато й стріпнув головою, ніби намагаючись пробудитися зі страшного сну.
Та видиво не зникало. Гігантський пацюк наблизився до тата, схопився лапами за спинку крісла на коліщатках, в якому той сидів, і покотив його кудись у глиб темного довгого коридору.
Я залишилася сама. Вірніше, не сама, а з Гарбузиком, що сховався у мене під ногами.
Переконавшись, що пацюк в окулярах відійшов досить далеко і не може мене почути, я тихо свиснула.
В ту ж мить з-під крісла, до якого я була прив’язана міцними мотузками, вигулькнула руда симпатична морда мого кота.
Мені нічого не довелося пояснювати. Кмітлива тварина кинулася розплутувати зубами вузли на мотузках, і вже за кілька хвилин я була вільна.
— Гарбузику, треба щось робити. Але найперше спробуємо дізнатися, що це за місце, якнайшвидше визволити тата й тікати звідси! — вигукнула я.
— Запа-мня-тай! Я тобі допоможу. Не су-мня-вайся, — раптом пролунало у моїх вухах. Це був дивний, ледь гугнявий голос, що ледь принявкував.
Спершу я навіть рота роззявила від подиву, адже досі я чула, як говорить мій кіт, лише тоді, коли ми разом опинилися на Пурпуровій планеті. Та я згадала, що в мене на голові ще й досі надягнена татова чудодійна шапочка — УПС. Отже, вона перетворює Гарбузикове нявчання на слова.
Я вхопила відважного котяру на руки й обережно рушила в глиб коридору.
Розділ третій
у якому Гарбузик нагадує мені про чарівний медальйон і я кличу на допомогу Люма
Вузький звивистий коридор, ледь освітлений тьмяними лампочками, скінчився, і я опинилася біля масивних металевих дверей. Під ногами у мене ледь вібрувала підлога. Так буває, коли поблизу працює якась потужна машина.