Я спробувала прислухатися до приглушених голосів, що долинали з-за дверей, та слів не можна було розібрати. Тоді наважилася обережно прочинити двері. Те, що я побачила крізь щілину, було схоже на страшний сон.
Посеред величезної зали стояв трон, вирізьблений з коштовного каміння. А на троні сиділа дивовижна істота. Найбільше та істота скидалася на морську свинку. Але свинку, збільшену разів у сто.
Колір хутра у цього велетенського гризуна, на відміну від його земних біло-рудих родичів, був яскраво-фіолетовий. І вираз морди у цієї свинки був зовсім не лагідний. До того ж огрядна істота була вся обвішана страшною зброєю. А на голові її виблискувала золота корона, прикрашена сліпучими діамантами.
Навпроти трону стояв мій тато, за яким пильно стежив Щур. А морський свин з короною на голові люто сичав на тата:
— Я — Краш, володар планети Морок! Мої слуги давно стежать за тобою. Ти відкрив таємницю сонячної енергії і навчився керувати нею. Головне, що ми встигли захопити тебе перш, ніж про це відкриття дізналися на Землі. Тепер ми станемо володарями Всесвіту. А почнемо ми з Пурпурової планети!
Вимовивши останні слова, Краш заскреготав зубами і вдарив кулаком по бильцю трону так, що з нього навсібіч полетіли скалки розбитого коштовного каміння.
— По-перше, я хочу знати, що це за місце. А по-друге, я не говоритиму з вами доти, доки не побачу свою дочку, — спокійно відповів тато.
— Схили голову й стань навколішки, коли розмовляєш з володарем Крашем! — визвірився на тата Щур і боляче штурхонув його у спину.
Але тато не звернув уваги на крик гігантського пацюка в окулярах і так само спокійно продовжував дивитися в очі страшному Крашеві. Розлючений морський свин якусь мить помовчав, та все ж відповів:
— Ти на моєму флагманському космічному кораблі. Вся моя космічна флотилія чекає на планеті Морок і в будь-яку мить готова почати війну проти Пурпурової планети. От тільки здолати їх ми можемо лише за допомогою сили сонячних променів, зібраної у потужний струмінь. Ха-ха! Сонце, якому ці йолопи вклоняються, сонце, яке несе життя всьому, що росте на їхній планеті, стане їхнім найлютішим ворогом! Сонце вб’є їх!
Вимовивши останні слова, Краш відкинувся назад так, що майже ліг на троні, й голосно зареготав. Цей хрипкий моторошний регіт розлігся по всій залі.
Зрозумівши, що тепер усе залежить від мене, я швидко причинила двері й щодуху побігла звивистим коридором. Треба було знайти спосіб, як вирватися з пазурів космічних піратів.
— Гарбузику, перевір, чи хтось є за цими дверима, — сказала я, опускаючи кота на підлогу біля прозорих дверей, на яких було намальовано корону — точнісінько таку, яку я нещодавно бачила на голові кровожерливого володаря Краша.
Я зрозуміла, що саме тут міститься пульт управління кораблем, доступ до якого має лише сам Краш.
«Але чому приміщення не охороняють?» —подумала я, та часу на роздуми не було.
Першим до приміщення забіг Гарбузик, а за ним обережно прослизнула я. У цій кімнаті не було стін — лише суцільні екрани, пульти з різнокольоровими кнопками і прозорий ілюмінатор. Поглянувши в ілюмінатор, я впізнала обриси Пурпурової планети.
— Так, головне — зосередитися і перестати панікувати, — сказала я вголос, підбадьорюючи себе й Гарбузика.
Кмітливий котяра глянув на мене своїми розумними жовтими очима, потім якось по-змовницьки підморгнув і раптом простягнув до мене праву лапу, на якій лежав маленький металевий медальйон на тонкому срібному ланцюжку.
— Гарбузику, ти… ти… — Від хвилювання я не могла добрати слів.
Мій кіт скромно опустив голову і щось тихенько промуркотів. А у мене в навушниках пролунало:
— На моєму, мняв, місці так вчинив би кожен порядний кіт!
Я вхопила з Гарбузикової лапи медальйон, міцно стиснула його в руці і згадала, що казав мені Люм при нашому прощанні. Треба подумки покликати його, і відважний космічний мандрівник почує мене у будь-якому куточку Всесвіту.
Та чи вистачить у мене сил? Адже при цьому я повинна бути цілком спокійною і зосередженою. А зараз медальйон стрибав у мене в руці, як живий, і я цокотіла зубами від хвилювання.
Я зібрала всю свою волю в кулак, втупила очі в сріблисту поверхню медальйона, і тільки-но почала подумки кликати Люма, як позад мене почулося гидке хихотіння. Я рвучко обернулася — з усіх боків до мене наближалися вбрані у сірі комбінезони капловухі рожеві пацюки, як дві краплини води схожі на Щура.
Розділ четвертий
де Гарбузик демонструє свої котячі таланти, а я використовую УПС як засіб боротьби проти космічних пацюків
Величезні космічні пацюки, озброєні бластерами, оточили мене з Гарбузиком і повільно почали звужувати коло. Здавалося, що врятувати нас може лише диво.
Та раптом мій завжди сумирний і лагідний кіт вигнув спину дугою, шерсть на ньому стала дибки, Гарбузик голосно нявкнув і кинувся на озброєних до зубів пацюків.
Мабуть, далекі пращури цих хвостатих мешканців планети Морок все ж таки зустрічалися з котами. Бо зараз, незважаючи на те, що мій Гарбузик був у кілька разів меншим за кожного з гігантських гризунів, на якусь мить вони остовпіли, а тоді кинулися врозтіч.
Я розуміла, що це триватиме недовго — от-от космічні пацюки отямляться і роздеруть нас із сердешним Гарбузиком на шматки.
І тут, коли я вже майже втратила надію на порятунок, у моїх навушниках щось зашаруділо, а тоді я почула голос тата:
— Олю, натисни маленького ґудзичка зверху на шапочці. Це прихована відеокамера. Так я зможу бачити все, що відбувається навколо тебе.
Я слухняно потяглася до власної потилиці, намацала на шапочці кнопку і придавила її пальцем.
— От і добре, — озвався татів голос у мене у вухах. — Все зрозуміло. На вас напали космічні клони. Не бійся. Головне — знайти їхнє слабке місце.
— Тату, шукай те слабке місце скоріше, бо вони нас ізжеруть! — зойкнула я, бо помітила, що до мене кинувся огрядний пацюк з бластером у лапі.
— Ще хвилинку, — пробурмотів тато, — мені треба зробити кілька підрахунків.
Та було пізно. Пацюча зграя, здолавши переляк, що його викликав Гарбузик своїм пронизливим нявчанням, кинулася на нас із подвійним завзяттям.
— Ну от і все… — тільки й встигла прошепотіти я, намагаючись вирватися з цупких лап хижого гризуна.
І враз я почула татів голос:
— Олю, пошукай у кишенях. Може, ти випадково захопила із собою тюбик моєї антимікробної рідини? Я визначив хімічний склад цих істот: це мутанти-паразити, і їхня головна їжа — мікроби!
З останніх сил я звільнила руку, сягнула нею до кишені курточки і відчула під пальцями прохолодну поверхню тюбика.
Блискавичним рухом я вихопила з кишені маленького тюбика. Відкрутила ковпачок і оббризкала найближчого пацюка з ніг до голови.
На мій подив, огрядний гризун вмить зіщулився, завмер, а тоді на очах почав зменшуватися, танути. За кілька секунд від нього не залишилося й сліду. На підлозі валявся лише сірий комбінезон і великий чорний бластер.
Я спрямувала порожній тюбик на зграю пацюків, що обліпили бідолашного Гарбузика. Та огидні космічні пацюки лише захихотіли у відповідь.
— Ну, і що ти нам зробиш, неповноцінна людська істото? — ошкірився вже знайомий мені пацюк в окулярах на ім’я Щур, виступаючи вперед. — Чи багато у тебе залишилося цієї смертоносної зброї? — І гризун показав лапою на порожній тюбик, який я все ще стискала у руці.
Тепер ми з Гарбузиком були безборонні: тата замкнено за наказом Краша, а з Люмом я так і не змогла зв’язатися за допомогою чарівного медальйона.
«Через мене загине чарівна планета, а може, й увесь Всесвіт підкориться цим страшним пацюкам», — у розпачі подумала я.
Але в цю мить помітила, що підлога під моїми ногами почала вібрувати сильніше. Ось уже весь космічний корабель затремтів, немов у лихоманці. Наполохані пацюки з голосним писком кинулись урозтіч.