— Ось він! — скрикнула Шаната, яка перша побачила сріблястий хрестик, притулений до самого підніжжя гори.
Рикпет повернув штурвал і м’яко посадив машину. Васла кинувся до дверей.
— Куди? Дверей не відчиняти!
— Це... як його... Ти чого?
— Не поспішай, Васло, тобі це не личить. Це Кадим у нас найпоквапливіший. Зараз ми зробимо аналіз атмосфери, а вже потім... Дронику, ти теж поки що не виходь. Краще бути обережним...
— Та що мені зробиться?
— Ти не пам’ятаєш, що казав про небезпеку вірусу твій пан? — обрубав його репліку Рикпет.
Шаната сіла за комп’ютер, і за кілька хвилин на екрані висвітилася інформація про склад атмосфери в порівнянні з земною. Шаната вивчила дані й труснула головою:
— Цілком можна обходитися без скафандрів.
— А цей... як його... вірус? — Васла вже не поспішав, а виявляв свою звичайну ґрунтовність у всьому та обачність.
Рикпет почухав потилицю:
— Не будемо ж ми серед місцевих жителів ходити в скафандрах. Сподіватимемося, що до нас цей вірус не пристане. Він же віртуальний, зрештою!
Зняли скафандри й одразу відчули значну полегкість: все-таки вони були важкі й дуже сковували рухи. Безгучно відчинився люк шлюзу, й Васла разом із командиром увійшли до невеличкого приміщення. Вхідний люк зачинився, і відразу відчинився той, що вів назовні. Першим вистрибнув на поверхню Рикпет. Постояв секунду, потім спробував пройтися, навіть підстрибнув разів зо два: сила тяжіння не відрізнялася від земної.
— Добре! — уперше після посадки усміхнувся він. — Шано, ти мене чуєш?
Шана залишилася на човнику й бачила зараз Рика на екрані монітора.
— Так, командире. Чую добре.
— Васло, стрибай. Ходімо, оглянемо сусіда.
Рик точно посадив свій човник метрів за п’ятдесят від човника першої експедиції. Він був так само сріблястий, у чорних плямах кіптяви. Вхідний люк було зачинено.
— Шано, спробуй зв’язатися з човником і відчинити люк.
— Уже намагаюся, Рику.
Шана застукала клавішами комп’ютера. Човник відповів. Комп’ютери зв’язалися один з одним, і люк сусіда відчинився. Рик і Васла уважно оглянули внутрішні приміщення, але огляд нічого не дав. Тоді Рик сів за комп’ютер і серед безлічі файлів знайшов щоденник експедиції. Останній запис був такий:
«9.50. Сіли нормально. Ідемо в місто. Іншого способу отримати інформацію про вірус нема».
Запис мало що давав: пішли до міста! Усі бачили під час польоту, який величезний цей мегаполіс! Спробуй, знайди серед мільйонів і мільйонів жителів трьох глюків! Мабуть, тільки тепер Рик зрозумів, яке складне завдання він узяв на себе! Пішли в місто... Нічого собі!
— Шано, зв’язок із Кадимом є?
— Зараз спробую... Кадиме, ти чуєш мене? Агов, Кадиме!
— Так, чую! Як ви там, Шано? Знайшли човника?
— Привіт, Кадиме!
— Привіт, командире!
— Добре, ти не дмися, — сказав Рикпет, тому що у голосі Кадима ще й досі чулася образа. — Повідом Великому Процесору, що човник ми знайшли, він порожній. Останній запис у бортовому журналі повідомляє, що експедиція пішла до міста.
— Ясно, командире.
— Ми теж підемо в місто. Будемо на зв’язку. Як ретранслятор використаємо човник. Передавач буде в мене. Раз на добу зв’язуємося обов’язково.
— Зрозумів. Я виходжу із зони радіодосяжності, зв’язок закінчую.
— Зрозумів, кінець зв’язку.
Рик і Васла повернулися, Шана зачинила люк.
— Ідемо в місто? — запитав у командира Дроник.
— Ідемо, — підтвердив Рик, — тільки ось не уявляю, куди йти і з чого починати.
— Це... як його... це зрозуміло!
— Що зрозуміло? — запитав Рик.
— Із чого починати, того... зрозуміло!
— То з чого ж? — поцікавилася Шана.
— Зі сніданку! їсти хочеться... — Васла закотив очі до стелі. — Якщо не слона, то слоненя точно зараз зжував би.
Шана з Дроником посміхнулись, а Рик кивнув:
— Ну, припустімо, на відсутність апетиту ти ніколи не скаржився. Якби тобі дали волю, то на Землі й слонів би, напевне, не лишилося. Але зараз маєш рацію: їсти хочеться. Про цю справу зовсім забули.
— А ми в човник нічого їстівного й не брали, — розгублено сказала Шаната.
— Стоп! Ану, відчини сусіда...
— Навіщо?
— Це... як його... може, у них є що-небудь пожувати? — припустив Васла.
Сусідський човник обнишпорили ретельно: нічого їстівного в ньому не виявилося.
— Тепер зрозуміло... — почав Рик.
— Що зрозуміло? — запитала Шаната.
— Як ти думаєш, їм їсти не хотілося? Ось де їхні сліди шукати треба! Там, де можна підкріпитися!
— Це... логіка того... залізна! — погодився Васла.
— Що стосується принцеси й Флоппі Ді, то ті до їжі не дуже, а пан Сидиром... Той попоїсти любить, хоч і професор! — висловив свою думку Дроник.
Шаната замислено кивнула: це хоч і маленький, але шанс.
— Тому, — підбив підсумок Рикпет, — ідемо в бік міста, а де дорогою побачимо магазини або трактири, чи як це все називається, там намагатимемося щось дізнатися. Налаштуйте мовні аналізатори. Спочатку тільки слухаємо, нікому жодних запитань. Утім, аборигени й так нас не зрозуміють.
Мовні аналізатори, мініатюрні прилади, які, накопичуючи інформацію про нову мову, забезпечували синхронний переклад і навчання власників інших мов, були в кожного.
— Усі готові? Тоді в дорогу!
Рикпет востаннє оглянув човник, дистанційним пультом замкнув люк, а сам пульт, попередньо запечатаний у поліетиленовий пакет, закопав неподалік, під кущиком, усіяним дрібними квітами. Шлях попереду був далекий, кілометрів із двадцять, та ще й натщесерце... Але іншої ради не було, доводилося терпіти.
Першого аборигена зустріли кілометрів за п’ятнадцять, коли вже зовсім вийшли з гір. Абориген пройшов повз утомлених і запилюжених членів експедиції і навіть не кинув на них зацікавленого погляду. Та й погляд у нього був якийсь ненормальний: нерухомий, мов у ляльки чи манекена. Нецікавим виявився перший житель планети Ц, якого вони зустріли! Вони теж не могли зав’язати розмови, бо не знали жодного слова незнайомої мови. Кілометрів через два зустріли ще одного глюка, потім іще, й усі вони проходили байдуже. Нарешті вийшли на околицю міста. Тут глюків було багато, і мандрівники загубилися в юрбі.
— Я знаю, куди треба піти, — раптом сказала Шаната.
Зустрічний перехожий почув звуки її голосу й кинув на неї зацікавлений погляд. Це вже було досягнення: хоч хтось звернув на них увагу!
— Треба знайти базар. Не можуть же вони на базарі мовчати!
— Правильно, — погодився Рикпет.
— Це... як його... А їсти коли?
— Потерпи. На базарі що-небудь купимо... — і Рикпет розгублено замовк.
— Гроші! — зрозуміла Шаната.
— У нас немає ні цента! — зойкнув Дроник.
— Ви це... Проблеми з грішми? — запитав Васла.
— Ні, з грішми проблем нема, проблеми через їхню відсутність! — сумно посміхнувся Рикпет.
І без того складна справа ускладнилася ще більше.
Розділ 3
Порадились і вирішили все-таки йти на базар. Те, що не подумали про гроші, справу, звичайно, ускладнювало. Але ще більшим ускладненням було незнання мови. Аналізатори поки що не працювали — не було чого аналізувати, зате мініатюрна відеокамера у вигляді значка, прикріплена до футболки Рикпета, фіксувала все, що діялося навколо, передавала зображення на човник, а звідтіля сигнал ішов на планетоліт. Мовчазність аборигенів просто збивала з пантелику. На базарі, звичайно, повинні бути розмови. Це ж базар! Усі новини завжди дізнаються саме на базарі. Залишилося вирішити, як знайти базар, не знаючи мови.
— Будемо просто йти та роздивлятися на всі боки, — запропонував Рикпет.
— Ні, — усміхнулася Шаната, — пропоную зробити інакше. Давайте подивимося, звідки глюки йдуть із сумками. Он бачиш? Бабуся пішла з сумкою, а з неї овочі стирчать?