— І от, вийшли вони з поліційної ділянки зовсім іншими, — розповідав він про своїх друзів, — ми ж розраховували, що для людей із фізичного світу вірус не страшний, а виявилося, що помилялися...
— Проклятий вірус! Проклятий Великий Сканер, котрий не хоче з ним боротися по-справжньому! — вигукнув Брейк.
— А чому не хоче? — поцікавився Дроник.
— Та як же чому? — у свою чергу здивувався Брейк. — Зараженими куди простіше керувати, ніж реалітами! Зараженим усе по барабану! Вони не люблять, але й не ненавидять! Вони погано працюють, але й нічого не вимагають! До того ж навіть при поганій роботі в країні ніхто голодний не ходить! Вони знають тільки Великого Сканера й готові за нього вмерти тому, що й не живуть зовсім! Тому, що вони не хочуть кращого: у них на це ні фантазії, ні бажання не вистачає! їм би тільки нагапличитися, а на решту начхати. Сканеру цей вірус як подарунок, а ти дивуєшся, чому він не хоче з ним боротися...
Дроник згадав рекламу на вулицях.
— А що таке гаплик?
— Та гидота така, схожа на глину. Коли жуєш, то приємно, й настрій кращає, а коли Ба зійде, то почуваєшся так, немов тебе цілу ніч кийками молотили.
— Навіщо ж тоді його жувати?
— У тім-то й річ! Від виробництва й торгівлі гапликом Сканер отримує величезні прибутки, тому всі розмови про шкідливість гаплика невигідні для Сканера, а значить — злочинні. А те, що він дуже шкідливий для здоров’я, можеш не сумніватися! А тут іще цей вірус!
Учені в білих халатах під час усієї Брейкової оповіді кивали головами: правда, все правда...
— Я не здивуюся, — провадив тим часом Брейк, — якщо в дільниці їх спеціально заразили цією гидотою!
— Дуже схоже на правду, — погодився Дроник.
— Ти все добре сказав, — Брейк посміхнувся, — але нічого не довів. Слова, це, розумієш, тільки слова...
— Нема питань! — сказав Дроник і зник.
Розділ 5
Поліцейські завели Рикпета, Шанату й Васлу до невеличкої кімнати з перегородкою, за якою сидів офіцер з погонами. Він відірвався від прошнурованої книги, в яку щось записував, і запитливо глянув на конвой.
— Реаліти, — доповів той, — зчинили бешкет на базарі, обдурили торгівку, порушували громадський порядок.
Офіцер схвально кивнув головою, підняв слухавку, натиснув клавішу й шанобливо мовив:
— Пане Джойст? Є клієнти для вас. Слухаюся, пане Джойст... Неодмінно, пане Джойст... Про що мова, пане Джойст...
Офіцер підкреслено шанобливо, ніби співрозмовник міг його бачити, поклав слухавку.
— До особливого відділу їх, до пана Джойста, — наказав він.
Бранців повели сірим коридором, який закінчився міцними металевими дверима.
— Рику, мені страшно... — прошепотіла Шаната.
— Припинити розмови! — гримнув конвойний і замахнувся автоматом. Шаната здригнулася й відсахнулась.
— Ти... це... як його... виродок! — заступився за Шанату Васла, за що відразу отримав прикладом по спині.
— Мовчати!
Конвойний натис на кнопку дзвінка, за мить двері повільно відчинилися. Далі, таким же сірим тісним коридором бранців повів уже інший конвойний, у вусі якого зблискувала срібна кліпса.
— Стояти! — скомандував він, коли процесія дійшла до невеличкої кімнатки. У кутку, за найзвичайнісіньким канцелярським столом сидів невисокий на зріст кремезний глюк із золотою кліпсою у вусі. Він глузливо оглянув бранців.
«Напевно, це і є пан Джойст. Але ж він не заражений вірусом! — раптом подумав Рикпет. — Усі заражені, а він — ні!»
— Звичайна процедура, — кинув конвойному той, хто сидів за столом.
— Слухаюся, — відповів конвойний і вийшов з кімнати іншими дверима.
Джойст підняв погляд на Рикпета:
— Хто такий? і як ти посмів порушувати громадський порядок?
— Та нічого я не порушував! Я хліба хотів купити, а ця... Розкричалася, як не знаю хто! Подумаєш, сказав «Будьте люб’язні»! Що в цьому поганого? Ніщо так дорого не цінується й не коштує так дешево, як ввічливість.
— І звідки ж ти такий розумний? — поцікавився Джойст.
— Я з... — Рикпет затнувся. Ледь не сказав, що з фізичного світу, а потім подумав: «А раптом приймуть за божевільного? Що ще за фізичний світ такий? Краще промовчати».
І він відповів невиразно:
— Звідтіля...
— Ага... ага... Отже, звідтіля? Ну й добре! Звідтіля, то й звідтіля! Пройди в сині двері, — Джойст побачив, що бранець завагався, і підбадьорливо кивнув, — нічого страшного там немає. А не підеш — усе одно примусимо! Це дурниці... Лише медична перевірка: є в тебе Х-вірус чи ні.
Рикпет подумав, що Джойст має рацію — все одно примусять, опиратися безглуздо, і він сміливо взявся за ручку дверей. Кімната, куди він потрапив, була світлою. На столі стояв великий кубічний апарат, поряд з яким терпляче стовбичив той самий конвоїр, який зустрів їх біля залізних дверей.
«Цікаво, — подумав Рикпет, — їх що, всього двоє?»
Рикпета поставили перед блакитним екраном, який висів на стіні, а на лоб наклали два датчики на присосках. Від холодного дотику гуми Рикпет здригнувся.
— Стояти сумирно, не смикатися! — наказав конвоїр.
У вічі Рикпету вдарив сліпучий промінь, від несподіванки він здригнувся.
— Я ж сказав не смикатися! Ще раз...
Знову промінь ударив межи очі. Цього разу Рикпет витримав і не ворухнувся.
— Добре, йди в сині двері.
Рикпет слухняно пройшов у двері. Уздовж стіни без вікон тяглася довга вузька лава. Він знизав плечима, не розуміючи процедури, яку щойно пройшов, і сів на лаву. За кілька хвилин до нього приєдналася Шаната, а далі й Васла.
— Це... як його... Дурнів знайшли... Ліхтариком ще світять!
— Як вони можуть за допомогою світла визначити, заражені ми цими самими Х-вірусами чи ні? — невідомо в кого запитала Шаната.
До кімнати ввійшов охоронець:
— Ідіть за мною!
Опиратися було безглуздо. Вся трійця покірно пішла за охоронцем. Вийшли надвір. Ба припікало, було близько полудня. Надворі на бранців чекало сіре закрите авто. Охоронець розчинив дверцята:
— Вам сюди...
Кабіна із заґратованими вікнами була просторою, мабуть, розраховувалася на значно більшу кількість глюків. Задирчав стартер, зашумів двигун, і машина рушила.
Куди їх везли? І навіщо?
— Пане професоре! Пане професоре! Прокиньтеся, будь ласка!
Професор Сидиром перевернувся на інший бік і чітко вимовив:
— Ні, шановні добродії, це тільки з одного боку... — та знову захропів.
Флоппі Ді здивовано хлопала віями.
— Пане професоре, а з іншого боку що? І боку чого? Та прокиньтеся ж ви нарешті! — Й вона щосили смикнула професора за плече.
Професор перестав хропти й розплющив одне око.
— А... Це ти, Флоппі... — він потрусив головою, відганяючи рештки сну, і нарешті до нього дійшло, хто стоїть перед ним. Він скрикнув і одразу затулив собі рота долонею, — Флоппі? Ти як сюди пройшла? А якби побачила охорона? Збожеволіла...
— Тут збожеволієш... Інформа зникла.
Розмовляли пошепки, хоча сусіди професора спали, наче вбиті. Ще б пак! Цілий день усі працювали понад силу на овочевому полі, ввечері отримували вбогу вечерю й напівголодні лягали спати. Всі так стомлювалися, що сили не було навіть, аби побалакати про щось. I так день у день: робота... робота... робота...
Професора Сидирома, Флоппі Ді й принцесу інформу було схоплено поліцейськими на одному з численних ринків міста. Підозри викликали їхні запитання, з яких одразу стало зрозуміло, що це — реаліти, й до того ж іще ненормальні. Хіба знайдеться нормальний цешеанець, який почне розпитувати про Директора планети Великого Сканера? Чи про Х-вірус? Смішно сказати! Хтось із пильних громадян одразу повідомив поліцію, що на ринку з’явилися дивні типи, які ставлять дуже й дуже підозрілі запитання. Для всіх дивних, підозрілих і надміру цікавих глюків, та й просто реалітів місце в країні Великого Сканера тільки одне — Забугорна Долина, в офіційних таємних документах іменована «Зоною номер нуль». Місце це було супертаємне, знали про нього тільки найбільш високопоставлені працівники Міністерства загальної безпеки. Долина відділялася від решти материка грядою високих гостроверхих скель, здолати які було не під силу навіть досвідченому скелелазові. Крім того, в передгір’ї спорудили лінію магнітних випромінювачів, пройти повз які не міг жоден глюк. Усі мешканці планети Ц знали про Забугорну Долину, але ніхто не знав, що в долині розташовується «Зона номер нуль», де утримуються заарештовані реаліти. Чим менше на планеті лишалося реалітів, тим менше згадували про долину — заражених ця тема просто не цікавила. Хіба мало долин на планеті? А що там нудяться сотні тисяч реалітів — про це не знали, а хто й чув щось краєм вуха, був упевнений, що то плітки. А їх слухати не треба, а тим більше розпускати, тому що дуже просто можна самому в цій долині опинитися.