— Що ж ми можемо зробити? — запитав Боб.
— Ще не знаю, — зітхнув Юпітер, — саме це зараз обмірковую.
— Я знаю! — вигукнув Боб. — Треба провести операцію «Ланцюг привидів»!
— «Ланцюг привидів»? — приголомшено перепитав Гус. — Невже ви хочете звернутися по допомогу у потойбічний світ?
— Не зовсім так, — посміхнувся Боб, — але засіб майже магічний. От скажи мені, хто завжди знає про все, що діється навколо? Наприклад, з'явилась нова людина, купили нового автомобіля, трапилося щось незвичайне?
— Хто? — замислився Гус, — їй-богу, не знаю.
— Та хто ж, як не діти, — сам і відповів Боб, — ніхто на них, зазвичай, не звертає уваги, а від їхніх очей ніщо не заховається. Коли хтось завів пса чи кота, або впав з драбини, або ще щось трапилося, хоч одна сусідська дитина, безсумнівно, це бачила.
— Тому залишається вирішити тільки одну проблему, — продовжував Боб, — зв'язатися з якомога більшою кількістю дітей з усього міста, щоб розпитати їх. Діти охоче нам допоможуть, адже вони дуже люблять різні таємниці.
— Як же можна зв'язатися з такою кількістю дітей — запитав Гус. — Це ж необхідно, щоб пошуками зайнялися діти з усіх районів вашого міста.
— Саме для цього потрібний «Ланцюг привидів», — з переможним виглядом сказав Піт. — Вигадав його Юп, і це справді блискуче відкриття. Розумієш, у кожного з нас є друзі, які один одного не знають. І в кожного з них є друзі, яких не знаємо ми, і за такою схемою. Коли треба щось розповісти, кожен телефонує своїм п'ятьом друзям і розповідає, що ми шукаємо. Цього разу ми попросимо, щоб той, хто знає щось про гіпсовий бюст, придбаний нещодавно як прикраса для саду, передзвонив нам. Якщо ніхто з них нічого не знає про бюсти, то кожен телефонує ще п'ятьом друзям і повторює це запитання. Кожен з тих телефонує ще п'ятьом… Усе це блискавкою розлітається по всьому місту. За годину гіпсові бюсти, які стоять у саду, розшукуватиме величезна кількість дітей. До того ж не обов'язково, щоб вони бачили ці бюсти. Можливо, вони просто чули, як дорослі говорили, що хтось із сусідів придбав гіпсовий бюст. Ми будемо мати тисячу добровільних помічників.
— Оце чудово! — вигукнув Гус. — Якщо кожен з вас зателефонує п'ятьом друзям, це вже п'ятнадцятеро, а як кожен з них — це вже сімдесят, а потім триста з гаком, потім — кілька тисяч, — він аж свиснув. — Це приголомшливо!
— Усіх цих помічників ми називаємо умовно «привиди», — пояснив Боб. — Це кодова назва, щоб, коли хтось нас підслухає, не міг второпати, про що ми розмовляємо.
— Сьогодні субота, — нагадав Юпітер, — багатьох дітей зараз немає вдома. Телефонувати треба після вечері, тобто мусимо кілька годин почекати.
— Юпітере! — мов грім з ясного неба зарокотав голос тітоньки Матильди. — Юпітере, шибайголово, де ти?
Юпітер вхопив мікрофона, котрий лежав на столі. Мікрофон з'єднувався з динаміком у конторі тітоньки. Такий спосіб спілкування з родичами він вигадав сам.
— Я тут, тітонько Матильдо, — проказав він у мікрофон, — я вам потрібний?
— Сили небесні! — вигукнула тітонька. — Ніяк не звикну, що твій голос вилітає з цієї коробки. Що ти там замислив, Юпітере? Мабуть, щось дуже важливе, коли й про обід забув.
Обід! Тільки тепер хлопці зрозуміли, які вони голодні, до цієї хвилини вони були надто зайняті, щоб думати про їжу.
— Так, тітонько Матильдо, — сказав Юпітер, — ми таки забули про обід. А можна запросити того приятеля?
— Звісно, можна, — відгукнулась тітонька, — коли у мене під ногами постійно крутяться троє, то від четвертого мало що зміниться.
Тітонька казала правду. Боб та Піт обідали в Юпітера чи не частіше, як у себе вдома.
— Я приготувала вам канапки та напої. Приходьте обідати до контори, бо мені на кілька годин потрібно з'їздити до міста, а Титуса теж немає вдома, тож тобі, Юпітере, з хлопцями доведеться тут чергувати до вечора, обслуговувати покупців.
— Гаразд, тітонько Матильдо, ми біжимо.
Тунелем II хлопці повернулися до майстерні і через двір почимчикували до контори. Там вони побачили неймовірну кількість канапок, загорнутих у вощений папір, та пляшки з лимонадом.
— Ага, ви вже з'явилися, — сказала Матильда Джонс, — то я поїду з Гансом вантажівкою. Не залишайте контори до мого повернення і, глядіть мені, не відпускайте покупців з порожніми руками.
— Не відпустимо, тітонько Матильдо.
Після такого переконливого запевнення Матильда Джонс випливла з контори.