Двадцятирічна, з чудовим білявим волоссям, блакитними очима, молочною шкірою, обдарована божественним здоров’ям, Матильда Станжерсон була однією з найвродливіших дівчат і Старого, й Нового Світу. Незважаючи на смуток перед неминучою розлукою, батьківський обов’язок змушував професора подумати про доньчин шлюб, тож, очевидячки, він зрадів, що Матильдин посаг сам приплив йому до рук. Хай там як, але він замкнувся разом з дочкою в замку Гландьє саме тоді, коли друзі сподівалися, що він почне вивозити Матильду у вищий світ. Дехто навіть спеціально приїздив, аби виказати своє здивування. На поставлені йому запитання професор Станжерсон відповідав: «Це доньчина воля, а я не годен ні в чому їй відмовити. Це вона обрала своїм помешканням замок Гландьє». У свою чергу, панна Станжерсон на подібні запитання безтурботно відказувала: «Де б нам краще працювалося, ніж у цьому затишку?»
Матильда Станжерсон уже тоді брала участь у дослідженнях свого батька, але ніхто й гадки не мав, що її захоплення наукою сягне так далеко, що вона впродовж п’ятнадцяти років відкидатиме всі пропозиції взяти шлюб. Хоч як по-самітницьки жили батько з донькою, а проте й вони змушені були вряди-годи відвідувати офіційні прийоми, а кілька разів на рік з’являтись у двох-трьох салонах, де слава професора та краса Матильди викликали захоплення. Спочатку дивовижна холодність дівчини аніскілечки не бентежила її залицяльників, та вже за кілька років вони, видно, стомилися. Лише один зі зворушливою впертістю продовжував наполягати, заслуживши прізвисько «вічного нареченого», з чим покірливо змирився. То був пан Робер Дарзак. А тим часом панна Станжерсон була вже немолода, і, здавалося б, якщо вона до тридцяти п’яти років не визнала за потрібне вийти заміж, то не піде до вінця й тепер. Таким умовиводом, ясна річ, пан Дарзак нехтував як незначущим, бо так само женихався, якщо доречно назвати цим словом ніжне й ненабридливе піклування, що ним тільки можна оточити тридцятип’ятирічну жінку, яка додівувала до сивої коси і заявила, що ніколи не піде заміж.
І раптом за кілька тижнів до подій, що хвилюють нас зараз, Парижем пішов поголос, якому спершу не надали великого значення, таким він здавався неймовірним: панна Станжерсон нарешті погодилась віддати належне незагасній палкості пана Робера Дарзака! Зважаючи на те, що сам пан Дарзак не спростовував цих матримоніальних чуток, усі повірили, що в них, попри всю їхню неправдоподібність, є крихта істини. Зрештою одного дня професор Станжерсон після засідання в Академії наук сповістив, що весілля відбудеться в тісному колі в замку Гландьє відразу ж після того, як вони з дочкою закінчать доповідь, що має підвести підсумок їхньої роботи над розпадом матерії, тобто переходом матерії в ефір. Молоді повинні були оселитися в Гландьє, й зять збирався взяти участь у справі, якій батько й дочка присвятили все своє життя.