— Ти ба! Виявляється, ви маєте власну думку з приводу цієї справи? Втім, ви ж нічого не бачили, юначе. Ви ж не переступали порога маєтку…
— Я його переступлю.
— Навряд… Вхід категорично заборонено.
— Я ввійду, якщо ви мені допоможете зустрітися з Робером Дарзаком. Зробіть мені цю ласку! Ми ж з вами давні друзі. Пане Фреде, благаю вас… Згадайте-но, яку блискучу статтю я вам присвятив з приводу золотих зливків… Шепніть йому лише кілька слів!..
Смішно було дивитися на Рультабія в цей момент. Обличчя його виказувало завзяте бажання промкнутись туди, де ховалася ця незбагненна таємниця; воно так одверто благало, причому не тільки вустами й очима, а кожною своєю рисочкою, що я не міг стриматися й зареготав. Фредерік Ларсан по той бік фат так само, як і я, не зміг лишитися серйозним. Проте це не завадило йому спокійнісінько сховати ключ від воріт до власної кишені. Я розглядав пана Ларсана.
То був чоловік років на п’ятдесят. Гарна голова, сивіюче волосся, матовий колір обличчя, чіткий профіль, опукле чоло, підборіддя й шоки старанно поголені. Вусів не носив, уста мав гарно окреслені, його невеликі очі дивилися вам просто в обличчя, їхній допитливий погляд викликав подив і тривогу. Пан Фредерік Ларсан був середнього зросту, але справляв враження людини елегантної та симпатичної. Нічого спільного з вульгарним поліцаєм. Він став великим артистом своєї справи і сам був цього свідомий. Відчувалося, що високої думки про свою особу. У розмові дотримував тону людини скептичної, позбавленої ілюзій. Фах змусив пана Фредеріка Ларсана побачити стільки злочинів, стільки людської скверни, що лишалося незбагненним, як робота не «притупила його почуттів», за оригінальним висловом Рультабія.
Ларсан повернув голову на звук екіпажа, що наближався. То був кабріолет, у який на вокзалі в Епіне сіли слідчий із секретарем.
— А ось вам і пан Робер Дарзак! — проговорив Фредерік Ларсан. — Адже ви хотіли з ним побалакати.
Кабріолет уже наблизився до брами, і Робер Дарзак попросив Фредеріка Ларсана відчинити ворота, бо, як пояснив, дуже поспішає до Епіне, щоб устигнути на найближчий паризький поїзд. Аж раптом упізнав мене. Поки Ларсан відчиняв ворота, пан Дарзак устиг запитати, що привело мене до замку Гландьє в таку трагічну хвилину. Тільки тоді я помітив, що обличчя його вкриває смертельна блідість і на ньому відбивається невимовний біль.
— Чи краще почувається панна Станжерсон? — одразу ж запитав я.
— Так, — відказав він. — Її, мабуть, урятують. Необхідно, щоб урятували.
Він не додав: «Інакше я помру», але такий кінець фрази прочитувався на його знекровлених вустах.
Тут утрутився Рультабій.
— Пане, я знаю, що ви поспішаєте. Проте мені необхідно з вами поговорити. Я маю вам сказати дещо надзвичайно важливе.
Фредерік Ларсан урвав його мову.
— Чи можна мені вас покинути? — запитав він у Робера Дарзака. — Ви взяли ключа чи дати вам мій?
— Ні, дякую, ключ при мені. Я сам замкну ворота.
Швидким кроком Ларсан рушив до замку, чий величний абрис височів на відстані кількасот метрів.
Робер Дарзак насупився, виказуючи нетерплячість. Я відрекомендував йому Рультабія як свого близького друга, але довідавшись, що юнак — журналіст, Дарзак кинув мені докірливий погляд і, посилаючись на необхідність за двадцять хвилин бути в Епіне, попрощався й устьобнув коня. Та Рультабій, на мій превеликий подив, уже схопив вуздечку, різким порухом зупинив коня й проказав кілька слів, як на мене, позбавлених будь-якого сенсу:
— Будиночок священика анітрохи не втратив своєї принади, а садок так само духмяніє.
Досить було цим словам злетіти з вуст Рультабія, як Робер Дарзак заточився.
І без того блідий, він зовсім пополотнів. Утупивши в юнака погляд, сповнений жаху, він поквапно виліз з екіпажа.
— Ходімо, ходімо! — пробелькотів він. І раптом у нападі несподіваної люті кинув: — То заходьте ж, пане, заходьте!
І, більш не кажучи ні слова, попрямував доріжкою, що вела до замку. Рультабій подався слідом, ведучи за вуздечку коня. Я звернувся до пана Дарзака з якимись словами, але він не відповідав. Я кинув запитливий погляд на Рультабія, та той мене навіть не помітив.
РОЗДІЛ VI
У нетрях діброви
Ми дісталися до замку. Старий донжон зв’язував між собою цілком перероблену за доби Людовіка XIV будівлю і модерне крило в стилі Віолле-ле-Дюка, де був парадний вхід. Ніколи ще мені не доводилося бачити нічого оригінальнішого і, можливо, нічого потворнішого. Це було досить дивне нагромадження дуже різних, несумісних архітектурних стилів. Одне слово, все це здавалося потворним і водночас чарівливим. Підійшовши ближче, ми помітили двох жандармів, які прогулювалися біля дверцят, що вели на перший поверх башти. Невдовзі ми дізналися, що в давнину донжон правив за в’язницю, а нині був коморою, куди замкнули консьєржів — подружжя Берньє.