— Авжеж, — докинув я. — Ще до того, як приїхав і подивився на Жовту кімнату, я теж питав себе, чи це не котяра матінки Навколішниці…
— І ви теж?! — вигукнув Рультабій.
— А ви хіба ні?
— Я — ні, жодного разу… Прочитавши статтю в «Матен», я збагнув, що про тварину не може бути й мови. А тепер можу заприсягтись: тут відбулася жахлива трагедія… Але чому ви й слова не кажете про берет та носовичок, татусю Жаку?
— А що казати? Слідчий їх забрав, — не без вагання відповів старий.
Зберігаючи дуже серйозний вираз обличчя, репортер мовив:
— Щодо мене, то я не бачив ні того носовичка, ні берета. Проте можу описати вам, які вони на вигляд.
— Ет, у такому разі ви добрячий проноза. — Й татусь Жак кахикнув, щоб приховати своє зніяковіння.
— Це був великий синій носовичок із червоними смугами, а берет — старий, баскський, такий, як оце ваш. — Рультабій кивнув на голову старого слуги.
— І справді так! То ви чаклун!
Татусь Жак спробував засміятись, але це йому не вдалося.
— Як ви здогадалися, що носовичок був саме синій із червоними смугами?
— Бо якби він не був синій із червоними смугами, ви б його просто не знайшли!
Не звертаючи більше уваги на татуся Жака, мій друг витяг з кишені аркуш паперу та ножиці, нахилився над відбитками ніг на підлозі, приклав аркуш до одного із слідів і заходився вирізувати. В такий спосіб він одержав чітку паперову викрійку підошви, яку передав мені й попросив не загубити.
Потому повернувся до вікна і, вказавши татусеві Жаку на Фредеріка Ларсана, який і далі ходив берегом ставка, поцікавився, чи не приходив поліцай сюди, «попрацювати в Жовтій кімнаті».
— Ні! — відповів Робер Дарзак, який не зронив жодного слова відтоді, як Рультабій віддав йому обгорілий клаптик паперу. — Він твердить, буцімто йому немає потреби оглядати Жовту кімнату, мовляв, убивця вийшов у найзвичайнісінький спосіб, і сьогодні ввечері він пообіцяв нам усе розтлумачити.
Почувши ці слова, Рультабій — небачена річ! — пополотнів.
— Невже Фредерік Ларсан уже розгадав таємницю, яку я лише передчуваю?! — прошепотів він. — Фредерік Ларсан знає свою справу… добре знає… І я захоплююся ним… Але сьогодні йдеться не тільки про це… Діло ділом, а тут потрібно перевершити самого себе… перевершити те, чого вчить досвід. Передусім необхідно бути логічним, і не просто логічним, а вподібнитися самому Всевишньому, щоб можна було розкласти все по полицях, щоб усе стало зрозумілим, як двічі два — чотири! Йдеться про те, щоб міркувати розумно, а головне — почати з потрібного кінця!
І репортер побіг до виходу, знавіснівши від самої думки про те, що великий, славетний Фред може раніше за нього розгадати таємницю Жовтої кімнати.
Мені пощастило його наздогнати лише на порозі флігеля.
— Та заспокойтеся, — сказав я. — Чим ви невдоволені?
— Навпаки, — зізнався він і глибоко зітхнув, — я дуже задоволений. Я багато дечого знайшов…
— Щось морального плану чи матеріального?
— І морального, й матеріального. Подивіться хоча б на це…
І він витяг з кишені жилета згорнутий аркушик паперу, який поклав туди, либонь, під час своєї мандрівки під ліжко. У згортку лежала білява жіноча волосина.
РОЗДІЛ VIII,
у якому слідчий допитує панну Станжерсон
Не минуло й п’яти хвилин, як Жозеф Рультабій уже нахилився над слідами, що їх було виявлено в парку, попід самим вікном передпокою, але в цей час ми побачили чоловіка, мабуть, челядника із замку, який неспішливо йшов до нас і кричав Роберу Дарзаку, який саме виходив із флігеля:
— Ви знаєте, пане Робере, слідчий допитує зараз панну!
Робер Дарзак пробурмотів нам якесь вибачення й побіг до замку. Челядник подався за ним.
— Цікаво, — сказав я. — Коли мрець починає говорити…
— Треба про все дізнатись, — пожвавішав мій друг. — Ходімо до замку.
І він потяг мене за собою. Проте у вестибюлі дорогу нам заступив жандарм. Ми змушені були Зачекати.
А тим часом у кімнаті потерпілої відбувалося таке: сімейний лікар, дійшовши висновку, що панні Станжерсон набагато покращало, але все-таки побоюючись можливості фатального кінця, визнав за свій обов’язок поінформувати про це слідчого… І той вирішив негайно її допитати. Під час цього короткого допиту були де Марке, його секретар, професор Станжерсон і лікар. Пізніше, вже на суді, мені випало прочитати протокол того допиту. Ось він, з притаманною будь-якому допитові юридичною сухістю.