Нарешті пробило пів на сьому, і Жозефа Рультабія знову запросили до зали. Неможливо змалювати хвилювання, яке охопило натовп, коли він ішов до майданчика для свідків. Усі погляди були спрямовані на нього, люди затамували подих. Робер Дарзак підхопився з лави підсудних. Обличчя його було бліде, як у мерця.
Суддя врочисто звернувся до свідка:
— Я не підводжу вас до присяги, шановний. Офіційно вас не викликали до суду. Однак, сподіваюся, немає потреби пояснювати вам важливість того, що ви збираєтеся сповістити тут. — І додав із погрозою в голосі: — Важливість того… принаймні для вас, якщо не для інших!..
— Я свідомий цього! — Рультабій спокійнісінько дивився на суддю.
— Ну то почнімо, — підохотив судця. — Ми з вами говорили про глухий закутень подвір’я, де опинився злочинець, і ви пообіцяли розповісти нам о пів на сьому, в який спосіб він утік звідти, а також назвати його ім’я. Час настав, пане Рультабій, а ми ще й досі нічого не знаємо!
— Так ось! — почав Рультабій посеред такої мертвої тиші, що я навіть не згадаю, чи доводилось мені коли переживати таке. — Я вже казав, що той закапелок був практично замкнутий з усіх сторін і що злочинець не мав жодної можливості втекти звідти непоміченим тими, хто переслідував його. Це чистісінька правда. Коли ми зібралися там, у цьому закапелку, вбивця ще перебував разом з нами!
— І ви його не бачили?.. Саме це обстоює звинувачення…
— Ні, пане судде, ми всі його бачили! — підвищив голос Рультабій.
— І не затримали?!
— Я один з-поміж усіх знав, що він злочинець. А в мої наміри тоді не входило, щоб він був негайно заарештований. На той час ніщо, крім мого розуму, не правило мені за доказ його вини. Так, добродію, лише мій власний розум доводив: ось він, убивця! Ми його бачимо! Мені довелося витратити чимало часу, щоб сьогодні подати на судове засідання безперечний доказ, який, клянусь вам, переконає всіх!
— Кажіть-но! Кажіть! Назвіть нам ім’я злочинця! — не втримався головуючий.
— Ви знайдете його поміж тих, хто тієї ночі перебував у закапелку, — сказав Рультабій, який, здавалося, і не думав квапитись…
Присутні почали виказувати нетерплячку, у залі почулося:
— Ім’я! Ім’я!..
У відповідь на це, тоном, за який йому слід було надавати ляпасів, Рультабій сказав:
— Я не надто поспішаю, пане головуючий, бо маю на це певні підстави.
— Ім’я! Ім’я! — гукав натовп.
— Тихо! — гаркнув судовий виконавець.
— Добродію, негайно назвіть нам ім’я! — суворо сказав головуючий. — Отже, в закапелку перебував лісничий — він помер. Чи це він?
— Ні.
— Татусь Жак?..
— Ні.
— Консьєрж Бернье?
— Ні.
— То виходить, це Артур Вільям Ренс? Адже залишається ще Ренс і… ви! Чи ж не ви вбивця?
— О ні, мій пане!
— То ви звинувачуєте Артура Ренса?
— Ні, добродію.
— Нічого не розумію!.. Куди ви хилите? У закапелку подвір’я більш нікого не було!
— Помиляєтесь, добродію!.. Нікого не було внизу, зате був хтось нагорі, той, хто звісився з вікна в тому закапелку…
— Фредерік Ларсан! — вигукнув суддя.
— Фредерік Ларсан! — дзвінко відгукнувся Рультабій. Повернувшись до публіки, де подекуди вже звучали голоси протесту, він із силою, на яку, здавалось, був неспроможний, прокричав:
— Фредерік Ларсан — ось хто вбивця!
Серед бурі, яка вирувала в залі, змішалося все — приголомшення, розгубленість, вигуки обурення, недовіри, а в декого — захвату перед сміливістю цього чоловічка, який наважився кинути таке звинувачення. Суддя вже навіть не робив спроб приборкати цю стихію. Вона вщухла сама собою, вгамована енергійними закликами тих, кому кортіло докладніше про все дізнатись.
У тиші, що знову запанувала, було чутно, як Робер Дарзак, впавши на свою лаву, повторює:
— Це неможливо! Це неможливо! Він божевільний!
— Як! — вигукнув голова. — Ви насмілюєтесь звинувачувати Фредеріка Ларсана?! Подивіться-но, яке враження викликало ваше твердження… Навіть Робер Дарзак має вас за божевільного! А якщо це. не так, ви повинні подати нам докази…
— Докази? Ви хочете доказів? Що ж, зараз ви одержите один доказ! — пролунав дзвінкий голос Рультабія. — Покличте сюди Фредеріка Ларсана!
— Секретарю, запросіть сюди Фредеріка Ларсана! — наказав голова.
Секретар поспішив до дверей кімнати свідків, одчинив їх і зник… Двері лишилися відчиненими… Всі погляди були прикуті до них. Знову з’явився секретар. Він вийшов на середину залу і оголосив: