— Пане голово, Фредеріка Ларсана там немає. Він пішов близько четвертої години і більше не повертався.
— Ось вам мій доказ! — з тріумфом вигукнув Рультабій.
— Поясніть, у чому ви вбачаєте доказ? — запитав суддя.
— Хіба ви не бачите, що мій незаперечний доказ полягає в тому, що Ларсан утік? Присягаюсь, він більше не повернеться. Ви ніколи більше не побачите Фредеріка Ларсана!
У залі здійнявся галас.
— Якщо ви не глузуєте з правосуддя, поясніть, чому ж ви не скористалися з його присутності тут, у залі, коли вдвох стояли біля цього бар’єра? Чому не кинули йому своїх звинувачень просто в обличчя? Принаймні він міг би вам відповісти!..
— Яка відповідь могла б бути красномовнішою за цю, пане голово… Він мені не відповідає! І ніколи не відповість! Я звинувачую Ларсана в убивстві, а він утікає! Хіба, по-вашому, це не доказ?..
— Ми не віримо, не хочемо вірити, що Ларсан, як ви висловилися, «втік»… Як це так — утік?! Адже він не знав, що ви збираєтесь пред’явити йому обвинувачення?
— У тому-то й річ, добродію: знав достеменно. — Я сам його щойно про це попередив…
— Що ви зробили?! Ви, хто вважає його злочинцем, самі надали йому можливість утекти!..
— Так, пане голово, я зробив це! — відказав Рультабій з гордістю. — Я не належу до представників правосуддя, я не служу в поліції. Я скромний журналіст, і заарештовувати людей — то не мій фах. Я служу істині, як вважаю за потрібне. Це нікого не обходить. А ви захищайте суспільство від правопорушень, як умієте: це ваш фах. Але з моїх рук кат нічиєї голови не одержить! Якщо ви людина справедлива, пане судде, а я в це вірю, то ви мусите визнати, що маю слушність! Хіба я не попередив, що я не можу назвати імені злочинця раніше ніж о пів на сьому? Бо я підрахував, скільки часу потрібно для того, щоб застерегти Ларсана й дати йому можливість сісти в поїзд, який вирушає о 16-й годині 17 хвилин, а в Парижі вже він дасть собі раду… Година для того, щоб дістатися до Парижа, година з чвертю, щоб замести свої сліди… Ось і маємо — пів на сьому… Ви не розшукаєте Фредеріка Ларсана, — заявив Рультабій, не зводячи очей з Робера Дарзака. — Він надто хитрий… Ця людина завжди прослизала у вас крізь пальці… Ви за ним ганялися довго, але безуспішно… Якщо він не такий хитрий, як я, — тут Рультабій щиро зареготався, але сміявся він один, бо всім іншим було не до сміху, — то він принаймні хитріший за всі поліції світу разом узяті. Ця людина, якій чотири роки тому пощастило пролізти до розшукової поліції і яка прославилася під іменем Фредеріка Ларсана, відома також під іншим іменем — вам воно прекрасно відоме… Бо ж Фредерік Ларсан, пане судде, це не хто інший, як Балльма є р!
— Балльмаєр! — жахнувся суддй.
— Балльмаєр! — підхопився Робер Дарзак. — Балльмаєр!.. То виходить, це правда?!
— Ого-о, пане Дарзак, тепер ви вже не маєте мене за божевільного?!
«Балльмаєр! Балльмаєр! Балльмаєр!» — це ім’я підхопили присутні. Головуючий оголосив перерву.
Можете собі уявити, яке пожвавлення панувало під час перерви. Балльмаєр! Ні, той хлопчисько таки всіх приголомшив. Подумати лишень — Балльмаєр! Чутка про його смерть поширилася ще кілька тижнів тому. Отже, Балльмаєр утік від смерті так само, як усе своє життя втікав од жандармів! Чи варто мені тут перераховувати всі «подвиги» Балльмаєра? Упродовж двадцяти років судова хроніка й рубрика пригод у газетах рясніла повідомленнями про його «звитяги»; якщо хтось із моїх читачів забув справу Жовтої кімнати, то ім’я Балльмаєра збереглося в пам’яті кожного.
Балльмаєр був утіленням великосвітського пройдисвіта, джентльмена із джентльменів, але ніхто не міг зрівнятися з цим бандитом спритністю рук, відчайдушністю та безжальністю. Його приймали в найвишуканішому товаристві, у найвузькіших колах, а проте він міг за виграшку позбавити когось честі або відібрати грубі гроші. Коли потрапляв у скруту, то не нехтував ударом ножа або баранячої кістки. Він взагалі нічим не гребував, і не було справи, яка б виявилася йому непосильною.
Потрапивши одного разу до рук правосуддя, він зумів утекти в день суду, кинувши жменю перцю в очі жандармів, які супроводжували його до залу засідань. Пізніше виявилося, що ввечері після втечі, коли найспритніші шпиги розшукової поліції з ніг збилися, він спокійнісінько, анітрохи не загримований, дивився прем’єру в «Комеді-Франсез». Потім переїхав до Америки, і коли одного чудового дня поліція штату Огайо накрила все ж таки цього видатного пройдисвіта, то він знову ж таки втік…