— Вдруге питаю: звідки вам це відомо?
— Боже милий, це дуже просто! Якщо він не міг утекти вхідними дверима флігеля, виходить, мусив шукати вікна, а для цього необхідно було знайти бодай одне незагратоване. Вікно Жовтої кімнати загратоване, бо виходить на село, обидва лабораторні вікна — також із гратами. Вбивця таки втік, і, як я собі уявляю, він знайшов незагратоване вікно, це — вікно передпокою, що виходить у парк, тобто всередину маєтку. Як бачите, не дуже складно здогадатися!
— Так, — погодився пан де Марке. — Але існує факт, про який ви не могли здогадатись: єдине незагратоване вікно передпокою забране міцними залізними віконницями. І ці віконниці лишалися зачиненими зсередини на залізний гак. Хоча ми маємо докази того, що вбивця справді втік крізь це вікно! Криваві відбитки у передпокої на стіні й на віконницях та сліди на землі під вікном, цілком ідентичні за розміром тим, які я сам виміряв у Жовтій кімнаті, переконливо свідчать про те, що вбивця втік саме цим шляхом! Але в такому випадку — яким же побитом він спромігся це вчинити? Адже віконниці були замкнені зсередини? Він, як тінь, пройшов крізь грати. І все ж найжахливіше не в тому. Так, ми справді знайшли сліди вбивці, але як йому пощастило вийти із Жовтої кімнати, перетнути лабораторію, щоб потрапити до передпокою, — це непідвладне розумові! Еге, пане Рультабій, ця історія схожа на маячню! Гарна справа, нічого не скажеш! Сподіваюся, до неї ще довго ніхто не добере ключа!..
— На що ви сподіваєтесь, пане слідчий?..
— Не сподіваюсь, а побоююсь, — виправився пан де Марке.
— Виходить, вікно зачинили зсередини після того, як убивця втік? — запитав Рультабій.
— На даний момент це видається мені цілком імовірним, хоча пояснити важко… Бо ж потрібен спільник або ж спільники… А їх я не бачу… — І, помовчавши, де Марке додав: — Ах, коли б панні Станжерсон покращало, можна було б її розпитати…
Рультабій, слідуючи плинові власних думок, запитав:
— А горище? Адже й на горищі має бути якийсь отвір?
— Так, справді, я його не врахував… Отже, отворів — шість: на даху — маленьке слухове вікно. Професор Станжерсон теж наказав його загратувати, бо воно дивиться не всередину маєтку, а за мури. На цьому віконечку, як і на першому поверсі, фати цілі, а віконниця, що, звісна річ, зачиняється зсередини, була зачинена як годиться. Отож ми не знайшли ніяких свідчень, що вбивця проходив саме через горище.
— То ви не сумніваєтесь, пане слідчий, що вбивця — хай невідомо у який спосіб — урятувався через вікно передпокою?
— Усе свідчить про це…
— І я так гадаю, — з поважним виглядом погодився Рультабій.
Після короткої мовчанки він докинув:
— Якщо на горищі ви не знайшли жодних слідів убивці, таких, приміром, як на паркеті Жовтої кімнати, це мало б привести вас до висновку, що не він викрав револьвер татуся Жака…
— На горищі не виявлено інших слідів, окрім слідів татуся Жака, — відказав слідчий і значуще покивав головою. Потому вирішив розвинути свою думку: — Татусь Жак не відлучався від професора Станжерсона. На своє щастя…
— То яку роль у драмі грає револьвер татуся Жака? Адже очевидно, що з цієї зброї поранили не панну, а злочинця…
Обійшовши мовчанкою це запитання, яке його видимо збентежило, пан де Марке повідомив нам, що в Жовтій кімнаті знайдено дві кулі — одну в цій самій стіні, де видніли криваві відбитки долоні, другу — в стелі.
— Ого, в стелі! — стиха повторив Рультабій. — Ти ба — в стелі! Справді дуже цікаво — в стелі!..
Усю подальшу дорогу він мовчки палив люльку. Коли ми прибули до Епіне-сюр-Орж, мені довелося поплескати Рультабія по плечі, щоб вивести із задуми і змусити спуститися з неба на землю, а точніше… на перон.
Там слідчий і секретар поважно відкланялись, даючи нам зрозуміти, шо нашого товариства їм уже досить, потім усілися в кабріолет, який чекав на них.
— Скільки до замку Гландьє пішки? — запитав Рультабій залізничника.
— Півтори години, а якщо непоспіхом — то годину сорок п’ять, — відказав той.
Рультабій звів погляд у небеса і, певно, вирішив, шо погода влаштовує його, та й мене також, бо взяв під руку й проказав:
— Ходімо! Мені необхідно пройтись.
— Ну то що, — запитав я його, — справа прояснюється?
— Ох, — зітхнув Рультабій, — навпаки, все стало ще заплутанішим! Щоправда, виникла одна ідея…
— Яка?
— Ні, поки не можу сказати… Бо ідея моя — питання життя й смерті принаймні для двох осіб.