Війнувши на Екзуперія ароматом трояндового масла, котрим був просякнутий його одяг, Діоклетіан важко сів у ебенове крісло. Нагальні справи імперії не давали спокійно віддатися любощам з чарівними фінікійками. Доводилося весь час бути насторожі — зрадити міг кожен з найвідданіших воєначальників.
Його святість тяжко зітхнув. Кинув лінивий погляд на мармуровий столик, де стояли вази з виноградом. З-за спини Діоклетіана виглядала голова бронзової Капітолійської вовчиці, яка осудливо дивилась на сина колишнього раба.
Діоклетіан поморщився від згадки про Ромула і Рема — своїх легендарних попередників. Спробували б вони посидіти тепер на престолі! Нахилився, взяв іскристе гроно, повагом став кидати в рот солодкі ягоди.
— Сідай. — Імператор, не перестаючи жувати, кивнув на низенький стільчик з червоного дерева, що стояв майже біля його ніг.
Етруск, здавалося, не почув запрошення.
— Екзуперій гордує пропозицією імператора? — Тонкі губи Діоклетіана скривились, немов він щойно проковтнув кислицю.
— Ні, просто мені так зручніше, — незворушно відповів старий.
— Я бачу, ти став надто поважний, — зарипів голос імператора.
— Хіба можна ставити людині на карб цю ваду? — не без здивування мовив Екзуперій.
Імператор стенув плечима.
— Стовбич, якщо тобі це подобається. Розмова, гадаю, у нас довгою не буде. Мені конче треба з тобою порадитись.
— Я здогадуюся про це.
— Он як?!
— Коли до опального етруска, котрий багатьом стоїть поперек горла, приходять найближчі радники імператора, то це може означати тільки те, що Екзуперія Пріска з якихось міркувань ставлять в одип ряд з верховним понтифіком і першим сенатором.
— Значно вище, Екзуперію. Значно вище, — Діоклетіан розсміявся. — Тобі ніколи не бракувало здорового глузду. Я справді потребую допомоги. А щодо твого походження, то воно для мене не має ніякісінького значення.
— Справді? — озвався старий етруск. Імператор вдав, що не помітив глузування.
— Так. Мені насамперед потрібен розумний радник і помічник. Повторюю: розумний. На всі твої колишні виступи проти Риму я заплющую очі. Правда, мені доповідають, ніби ти все ще поклоняєшся Вертумнові і підбурюєш невдоволених устроєм імперії проти мене. Це правда?
— Тобі краще знати. Преторіанська поліція іноді справді вміє працювати.
— Ось бачиш. Ти не заперечуєш своєї участі в змові. По закону, тебе слід було б посадити за грати. Але… Я нічого не чув і нічого не знаю про це. Мене непокоїть інше. Сподіваюсь, ти не заперечуватимеш, що нинішнє становище Риму потребує сильної руки і розумних голів.
— Це називається віддавати хвалу самому собі. — Екзуперій приховав посміх у білосніжній бороді.
— Не забувайся, — в голосі Діоклетіана почулася погано прихована погроза. — Зрозумій, ні Марцеліан, ні Галерій не можуть допомогти імперії. Я розмовляю з тобою цілком відверто. Останні п’ятдесят років Римом управляли звироднілі вискочки. На престолі побувало двадцять закінчених безумців, з яких тільки Проб був чогось вартий. Однак і його преторіанці вбили після того, як він надумав послати своїх гвардійців з рештою війська на роботу в поле. Протримався він на престолі трохи більше шести років. Це ж ганьба, що ми не можемо навести лад у власному домі.
— Рим надто великий, — кинув Екзуперій.
— Дурниці. Рим має стати найбільшим і наймогутнішим на землі. Він має бути володарем усього світу!
— Це неможливо.
— Неможливо? Чому? Адже ми підкорили десятки народів. Чого ж Рим не може бути володарем світу?
— Будь-яка сила породжує силу і тим самим ослаблює себе.
— Софістика.
— Е ні. Чим більша держава, тим більше сили треба для того, щоб вона існувала, тим більше війська треба для охорони її кордонів, коштів для утримання цього війська. Ти й сам чудово все розумієш, однак не наважуєшся признатися в цьому. Занепад імперії не зупинять ніякі реформи. Сьогоднішній Рим не може стати володарем світу, не кажучи про вічне існування. Всяке насильство приречене на загибель, а Рим — це насилля. Не забувай: у храми римських богів дедалі гучніше стукає християнство.
Діоклетіан напружено слухав.
— Що ти хочеш сказати? Ти знаєш, що буде зі мною? — Він рвучко підвівся.
— Я знаю, що буде з Римом, — усміхнувся Екзуперій. — Але Рим — це ти, отже, я знаю, що станеться і з тобою…
Було далеко за північ, коли Діоклетіан, одягнений у короткий військовий плащ, разом з Екзуперієм Пріском опинився біля входу до храму Вертумна. Довкола німувала пітьма. Тільки зрідка вдалині спалахували блискавиці та розпачливо кричали, порушуючи тишину літньої ночі, сови. Старий етруск запалив заздалегідь припасений смолоскип і, низько зігнувшись, зник у печері. Імператор навкарачки поліз слідом. Зсередини війнуло холодом. Діоклетіан мерзлякувато повів плечима і щільніше закутався в плащ. Далі вже можна було йти не пригинаючись. Кілька кажанів, зірвавшись з насиджених місць, пролетіли перед самісіньким обличчям імператора, добряче його налякавши.
Діоклетіан намагався не відстати від старого, який впевнено прямував у глиб печери, ні разу не озирнувшись. Імператор помітно стомився, коли Екзуперій нарешті зупинився.
— Стій на місці.
Після цих слів Екзуперій пішов по колу, запалюючи встановлені в розщелини смолоскипи.
Очам приголомшеного Діоклетіана відкрилась печера круглої форми. Над ним здіймалось дивовижне склепіння, яке утворили химерні нарости вапняку та кварцу. Імператор не знав, що перебуває в забороненому ним самим храмі Вертумна. Тим часом Екзуперій повернув кам’яну брилу, що трохи виступала із стіни. Діоклетіан зацікавлено стежив за етруском. Той витер піт з чола і підійшов до імператора.
— Ти мав слушність, кажучи про мої неугодні Риму діяння. Я й справді шукаю тих, хто прагне боротися проти зла і насильства. Більше того, я посвячую їх у таємниці Буття. Ти теж можеш заглянути в дзеркало Вертумна. Дивись і запам’ятовуй!
З цими словами Екзуперій підійшов до стіни, завішеної чорним оксамитом, і різким рухом зірвав покривало.
Діоклетіан побачив величезне дзеркало, а поряд — білосніжну статую етруського бога. Він ще не встиг її роздивитись, як блискучу поверхню дзеркала почала вкривати пелена червоно-буро-чорного диму. У імператора по спині забігали мурашки — серед примарного хаосу він раптом став розрізняти знайомі обличчя мужів і матрон, які давним-давно перебрались у царство тіней. Декому з них він власноручно допоміг забути про земні турботи, зокрема Аперу — префекту гвардії. Як це було давно!
Чітко карбують крок, пробиваючись крізь димову завісу, шереги центурій і маніпул. Майорять бойові знамена із зображенням Вікторії — богині перемоги, штандарти, увінчані срібними та золотими орлами з номерами когорт і легіонів.
Миготять бойовиська… Проходять під тріумфальною аркою переможці. Тисячі закутих у кайдани рабів пропливають перед очима Діоклетіана. Ось преторіанці проголошують його імператором… Але що це?! Жахливе видовище! Діоклетіан заплющує очі, щоб не бачити свого відречення від престолу. Яка ганьба!
Римські укріплення штурмують чужоземні воїни в страхітливих звіриних масках. Падають пронизані стрілами легіонери… О боги! Палає Рим, вічний і незмінний Рим… Хвиля за хвилею накочуються варварські племена…
— Годі! — закричав Діоклетіан. — Виведи мене звідси мерщій! Екзуперій мовчки підійшов до кам’яної брили і поставив її на місце.
— Що це? — через силу видушив із себе імператор.
— Таємниця етрусків, Діоклетіане. Але, я бачу, імператорам вона ні до чого, — в голосі Екзуперія прозвучало презирство. — Я зробив помилку, відхиливши перед тобою завісу Буття. Імператори від цього кращими не стають…
По бруківці владно гупали сандалії преторіанців, примушуючи бездомних собак і котів боязно тулитися до стін. Легенький вітрець розвівав червоні султани на шоломах. Промені ранкового сонця відбивались од срібних нараменників і золотих відзнак, які красувалися на широких грудях, засліплюючи очі випадковим перехожим. Ті зупинялись і довго дивилися вслід гвардійцям, не знаючи, чим пояснити появу особистої охорони імператора тут, на околиці Рима…