— Ганко! — вигукнув він, враз пізнавши у ньому свого шкільного приятеля. — Тоніку! — але той з переляку стрибнув з дерева і впав на всі чотири прямо під ноги Краслу. — Друже… — Вчитель хотів підтримати його, але хутко відскочив, бо в руці у свого колишнього приятеля він побачив ніж.
— Чого вам треба? Хто ви такий? — уривчасто, впівголоса запитував, загрозливо наближаючись, Ганка.
— Ти що, не пам'ятаєш? Я — Красл, та ми ж мешкали разом з вами в одній кімнаті, Тондо. Разом ходили пасти гуси. Щодня, поки мати моя не померла…
Ганка ще трохи недовірливо поглядав на вчителя, але ножа свого все-таки сховав.
— А з тебе пан вийшов у тому сирітському притулку. Бачу, не поталанило мені, моя мати не померла.
— Це блюзнірство.
— А ти знаєш, як ми тут живемо? Каторга від суботи до суботи, і в неділю те ж саме. Тільки й того, що зранку буває вільний час, щоб сходити до костьолу. Ото замість костьолу і можна трохи похропти. А з тебе вийшов пан.
— Я працюю вчителем. А ти? Не сердься, але чому ти вночі лізеш через мур? Тобі не здається, що ти схожий на злодія?
— На будь-що інше, а на грабіжництво я нездатен. А що тобі до мене? Тебе хто підіслав? — він знову підозріло глянув на Красла.
— Ніхто, я хочу тільки допомогти Альбіні Павлатовій.
— Не треба. Про неї ми самі піклуємось. Думаєш, чого я вночі деруся через мур? Я ніс вечерю Альбінці.
— Але чому потайки?
— Ти що, слідчий?
— Боронь боже, — мовив учитель і розповів Ганці про свою місію у Свагові.
— Пам'ятник? — Ганка наче перевів подих і заговорив набагато приязніше. — Чого тільки не придумають ці пани з Праги. Тут навколо люди з голоду вмирають, а ви будете пам'ятник крамареві ставити. Навіть не віриться. — Вони поволі йшли лісовою стежинкою. — Нас тут переслідують, як собак. А, ви… Ти думаєш, чого я ото поліз через стіну? Людей боюсь. За мене призначили нагороду. Мушу ховатися. Інакше давно вже сидів би, як і всі, хто керував страйком.
— А я думав, що керівником страйку був Голан.
— Я весь час був з ним. Про Альбіну піклуюсь лише тому, що вона була його подругою.
— Вони справді дружили? — Красл вирішив випитати про Голана якнайбільше. Але його припущення не підтвердилося: Голан не міг застрелити Павлату. Виявляється, під час страйку він перебував нагорі, під самим Велетенським верхом. Там був штаб, звідки він посилав своїх людей по салах. Альбіна, зокрема, мала піти до Ліберця і передати Шойю прохання почати на Ліберецькій фабриці Риссіга страйк на підтримку сваговців. Але Шоіїя заарештували, а Альбіна до Велетенського верху не прийшла.
— Тепер я вже знаю чому. Батько не пустив. Позабивав усі ходи й виходи, щоб тільки не вискочила на вулицю. А тоді всі думали, що вона злякалась і зрадила. А дехто в селі взагалі вважає, що ми програли страйк тільки тому, що нам ліберецькі не допомогли. А як же вони могли прийти на допомогу, коли нічого не знали? Отже, всі вважають, що винуватий у цьому Павлата і його дочка.
— А ти все-таки піклуєшся про неї?
— Бо знаю, що це не так. Але людям я не можу цього пояснити. Мене враз посадять. Зачекаємо, поки не повернеться Голан.
— Отже, ти вважаєш, що Павлата забарикадувався тільки заради доньки? А не від страху перед робітниками?
— Він побоювався одного Голана, щоб той не спокусив його дочки. Більше нікого він не боявся. До того ж він нещодавно купив пістолет.
— Що, що?
— Щось дуже вже тебе все це цікавить, Красле.
Вчителеві нічого не залишалось, як говорити про щось інше, згадувати свої молоді роки, дитинство, коли його батьки перебралися з Градецького краю після страшного неврожаю, і як їм тут не пощастило. Вони змушені були тоді спати в одній кімнаті з родиною Ганки, шукати праці по всій окрузі, і так до самої своєї передчасної смерті. На Красла ці спогади нагонили сум. Сушить голову над якимись загадками, а про своїх батьків мало не забув. А хто, питається, йому найдорожчий? Розставалися вже біля самого села.
— Ну, тепер мені треба зникнути, — сказав Ганка і, ще на хвилинку затримавшись, притягнув до себе Красла за піджак. — Першосортна тканина, — мовив, — певно, з нашої фабрики. Не за наші гроші таке купувати, — він посміхнувся. — Я оце хотів тобі тільки сказати, не забудь передати своєму шефові, що нас піддурити не так просто. Ти, Красле, ніколи ще не був таким спритним. Я не хочу погрожувати тобі. Тільки раджу, забирайся ти до Праги. Мене ти не обдуриш цими своїми цвинтарними клопотами. Я знаю, що тебе цікавить. І це може погано для тебе скінчитись. Наш злиденний край, що родив колись тільки картоплю та овес, раптом почав родити мільйони. От і йдеться зараз про те, кому вони дістануться. Навряд чи вчителеві Краслу, в цьому ти можеш бути певен…