Отже, Красла спіткало розчарування. З цим почуттям він і замкнув ворота Павлатового обійстя. Їхати знову до Ліберця і висповідувати там вдовицю йому не хотілося. Спроквола повертався він до школи.
2
Біля входу до школи й досі стояла лікарева карета. Красл поспішив до вчителевої комірчини. Альбіна спала. Зате в класі було людно. Старий доктор у розстебнутому жилеті сидів за кафедрою, закинувши ногу за ногу, вигляд у нього був, наче в полководця, що тільки-но виграв бій.
— Отруєння фосфором. Ніякого сумніву! — упевнено промовив він.
— Але як? Ми вимагаємо пояснення. — Два жандарми, ті, що їх бачив Красл на мості біля фабрики, також були тут. Вчитель усе записував, рука його трошки тремтіла. Решта присутніх також були далекі від спокою і рівноваги.
— Можливо, хтось підсипав їй сірку до їжі, — доктор складав свої інструменти до великої подорожньої сумки. — Дівчина потребує догляду, доповім усе панові барону, можливо, він накаже відвезти її до лікарні за власний рахунок, адже кінець кінцем це нещасний випадок.
— Пробачте, — силкувався затримати лікаря один з жандармів, пустивши в хід ввічливість, на яку тільки був здатний. Від старання він аж упрів, а на обличчі в нього був написаний розпач. — Адже ми мусимо подати рапорт. Чи не вважаєте ви, що тут могла мати місце випадковість?
— Хотів би я побачити когось, хто випадково може проковтнути шматок фосфору. Або хто посипає собі фосфором, скажімо, кашу. Це можливо хіба що в тому разі, коли хтось захотів би продемонструвати на собі явище флуоресценції. Але насамперед він зруйнував би собі печінку. Бідашка Альбіна недалека від цього. Це було тривале, хронічне отруєння, зрозуміли? Хтось отруював її поступово.
— Але хто? — вигукнув другий жандарм.
— Це вже ваша справа, — мовив лікар і зібрався йти. — Поки що залиште її в ліжку, їй не можна навіть рухатись. Ми повинні подбати про сирітку.
— Вона ж день крізь день була сама-самісінька. Ніхто до неї не ходив, — перший жандарм намагався міркувати. Та давалось це йому нелегко.
— А ви знаєте Ганку? — спитав за хвилину Красл. Тільки тепер його нарешті помітили. Ну, звичайно ж, Ганку вони знають. Цей анархіст жодної фабрики, що є в окрузі, не минув, скрізь працював і ніде не втримався. Відомий картяр і п'яничка, його розшукують за участь у заколоті проти Риссіга. А чого це Красл питає про нього?
Красл розповів їм усе про нічні візити свого колишнього товариша по навчанню, про його дивні розмови.
Збудили Альбіну, незважаючи на протести лікаря. Спочатку вона спробувала заперечувати все.
— Чому це він вам носив їжу? — запитав Красл. — Чому ви самі не варили?
— Мені нічого їсти не хотілося після татової смерті. Апетит у мене пропав зовсім. А потім одного разу вночі прийшов Ганка і сказав, що буде глядіти за мною, що мушу їсти. Відтоді він і почав щоночі носити мені всілякі ласощі. Але в мене однаково не було апетиту.
— Ще б пак, — погладив її лікар по голові. — Адже вони були досить своєрідно присмачені.
Красл згадав, що горнятко з вареною куркою лишилося в хаті у Павлати. Разом з жандармами він швиденько вирушив туди, але курки вже не було. Слухове віконце, крізь яке Ганка звичайно діставався до хати, Красл зачинив перед відходом, і Ганка вибрався, очевидно, через бічне вікно, відчинивши кого зсередини. Воно й досі порипувало на завісах, оскільки вечір був на диво вітряний. Отже, хоч Ганка і забрав з собою свій гостинець, але тим самим визнав свою вину. Принаймні, звільнив відповідні власті від потреби робити складні хімічні аналізи.
— Ганка — убивця, — це зрозумів тепер навіть той опецькуватий жандарм-важкодум, коли Красл віддавав йому ключі від Павлатового будинку. — Треба негайно виписати ордер на арешт.
— Тільки чому він вирішив її отруїти, адже це була кохана його приятеля, — висловив сумнів Красл.
— Можливо, саме тому. Тутешніх людей не розбереш. Тут ви зустрінете всякий набрід, якого в усій державі не знайдеш. Завтра зайдіть до нас на пост, треба скласти протокол. Ви нам здорово допомогли. Дякуємо…