4
— Через Ганку ми й повернулися до Свагова. Ми й уявити собі не могли, що серед нас була така негідь. Очевидно, він уже давненько служить Риссігу. Ні для кого не секрет, що в барона всюди свої люди: і на пошті, і в поліції. Звичайно, ми думали, що знаємо всіх його донощиків. Тому ми були вкрай здивовані, коли Ганка виступив проти нас у Млада Болеславі як свідок обвинувачення. Лише тоді ми зрозуміли, чому він підбурював нас до бунту. Йому все було мало, коли б його воля, він рушниці людям роздавав би. Тепер вже ми знали, чому це.
— Хотів довіру завоювати. Оце вже котрий день шукаємо його…
— Він казав, що в лісі переховується. Мовляв, переслідують його, — згадав Красл.
— Хочете знати, де він переховується? — посміхнувся Шой. — В Ліберці, в найкращій дільниці, забудованій віллами. Носить білий комірець і служить управляючим якогось магазину Риссіга.
— Цього не може бути. Адже його шукає поліція.
— Багато кого з Риссігових працівників розшукує поліція. Хоча б навіть директора Сваговської фабрики за те, що вкрав секретний пакет із суду. В цьому пакеті був викривальний матеріал проти фабрики. А він тоді працював на пошті. З пошти його вигнали, то він став директором фабрики, а Риссіг виграв процес, бо доказів проти нього не було. Отак і Ганка. Ходить собі спокійнісінько до праці. А в нас руки до нього короткі…
— Але цього разу він не втече. Адже ми викрили його як убивцю. — Красл помовчав. — Ні, це дурниці. Мабуть, ви помиляєтесь, хлопці. Для чого було потрібно Риссігу вбивати Павлату і отруювати його дочку.
— Саме цього ми й не знаємо. І тому ви повинні допомогти нам вчителю.
— Я? Оце так! Чому ж саме я?
— Ви один можете нам допомогти. Хоча б заради Альбіни. Адже якщо Риссіг хотів спочатку отруїти її таємно, то тепер він має таку можливість щохвилини, вона ж потрапила прямо до звіриного лігва. Ви повинні врятувати її, пане вчителю, — голос у Ярека трохи затремтів.
— Прекрасно. Значить, я мушу вам допомогти. Отак, нараз. Чудово. А де ви були, коли я вперше прийшов до Альбінки? Ви на той час уже кілька тижнів тут ховалися, а вам і на думку не спало передати щось дівчині, відвідати її хоча б опівночі. Вона тут сохне від страху за Ярека, а той не може їй навіть записку написати, — Голан почав дихати частіше, потім підвівся, вдарившись головою об кроквину.
— Бо я не знав, чим викликана її поведінка. Зрозумійте мене. На Велетенський верх вона не прийшла, залишилась вдома. Все село відмовилось говорити з нею. А вона жодного слова нікому не сказала, щоб пояснити щось. Я подумав, що, може, в неї нечиста совість…
— Через те й не пішли до неї? Через те й лишили самітною? Дивне ж у вас кохання.
— Пане вчителю, не можу я робити, що мені хочеться. Адже тут усі люди знають мене. І вороги, і друзі. Що б вони подумали про мене? Ходить з дівкою, яка зрадила страйкарів. Це було б негаразд. Але я вам безмірно вдячний за те, що ви її виправдали перед усіма. І що нам допомогли. Тепер нам треба врятувати її і викрити Ганку, викрити справжнього винуватця убивства Павлати, а разом з ним і мільйонера Риссіга. Щоб уся держава про це взнала. Коли в нього жодна волосина з голови не впала за те, що має на своїй совісті смерть вісьмох робітників, хай засудять його за вбивство одного крамаря. Адже це звичайнісіньке вбивство, до яких звикли по судах. Тепер він не викрутиться.
— Але для чого це йому було потрібно? Ви думаєте, Риссіг знав щось? Хвилину тому я мав з ним розмову, — учителя змагав сон. — Це вихована людина. Не віриться, щоб він потурав убивцям!
— Усе це нам разом з вами і треба з'ясувати.
— Але я мушу післязавтра бути в Празі, — заперечив учитель.
— Риссіг цього тільки й хоче.
— Чому це?
— А для чого ж, ви думаєте, наймав він людей, щоб писали вам погрозливі записки, кидали у вас каменюки і стріляли в повітря за вашою спиною?
— А навіщо, думаєте, поспішив він вам карету свою запропонувати? Дурно він нічого не робить. Просто хоче як швидше позбутися вас. Хоче, щоб Альбінка в його пазурах була без стороннього ока. Хоче усунути свідка, який починає бути занадто цікавим…
— Але ж кінчається чверть. Хто за мене оцінки виставлятиме? — втім, Красл уже добре знав, що він знов відкладе поїздку. Тепер він уже не міг їхати. — Значить, карета поламалась не випадково? — згадав він раптом. Голан лише всміхнувся: