— Є в нас свої люди в стайнях.
Зараз він не здавався Краслові таким молодим і недосвідченим.
VI. ЧОМУ БУЛО ВБИТО ПАВЛАТУ?
І
Ганка мешкав в одній з тих вілл, які тепер будували ліберецькі багачі у приміських парках. Він наймав кімнату в пана Йогана Унтермюллера, який протягом багатьох років служив чиновником банку Риссігів, які мали свій власний банківський дім у Відні; ним керував брат Георга.
Вчитель сидів у парку на лавочці від шостої години. Ніхто на нього не звертав уваги. Піджак на ньому був порядний, отож до тих бідолах, які хотіли тут поспати і яких поліцаї нещадно переслідували, він, цілком зрозуміло, не мав ніякого відношення. «Якийсь дрібний чиновник вийшов на ранкову прогулянку», — так, мабуть, думали про нього. Красл і справді був схожий на чиновника, зокрема тому, що раз у раз записував щось олівцем до свого зошита. Тут, у ліберецькому парку, того ранку він знічев'я почав писати свої нотатки про історію з убивством Павлати, які потім, набагато пізніше, схвилювали стількох людей.
Нарешті Красл дочекався. Але навряд чи пізнав би він Ганку, якби не почув умовного посвистування Шойя. котрий тут же на розі підмітав вулицю. Ганка виступав, наче великий пан, у чорному костюмі, якого Красл ніколи не мав, у чорному капелюсі, рукавичках з оленячої шкіри, він елегантно помахував у такт крокам паличкою. В першу мить учитель розгубився. Лише хвилиною пізніше він переконався, що це справді його колишній товариш по навчанню. Отак може змінити людину одяг! Ганка не наліплював фальшивих вусів чи бороди, не закривав очі маскою, і все ж вираз обличчя в нього був зовсім інший, наче після складної операції.. В очах світилася певність, спокій ситої, забезпеченої людини. Зник вираз зацькованості. Ореол сивого волосся був пригладжений брильянтином. Від ніг до голови він був схожий на елегантного рантьє, якого зовсім не обтяжують думки про якусь працю.
Красл заговорив до нього лише трохи згодом, коли вони вийшли на багатолюднішу вулицю, де перед Ганкою з'явився Голан, і стало зрозуміло, що тепер зрадник не втече.
— Хто зволите бути? — Ганка дивився на нього здивовано і статечно. Він навіть бровою повів. — Це, очевидно, якась помилка. Мене звуть не Ганка, — тепер він говорив з ледь помітним німецьким акцентом, що вважалось дуже модним. — Моє прізвище Шмідт. Якщо бажаєте, погляньте документи.
— Дякую, не треба, — начебто випадково налетів на Ганку Голан.
— Кінчай комедію і не здумай кричати. Шой стоїть позад тебе.
— Але дозвольте, панове…
— Ну, звичайно, дозволимо, — додав ззаду Шой і, посміхаючись, узяв Ганку під руку, ніби зустрівши давнього знайомого. Перехожі і не думали зупинятись, такого роду зустрічі після довгої розлуки не дуже цікавлять людей, що поспішають вранці до праці.
— Тобі, напевне, неприємно було б, коли б тут з'явився поліцай.
— Тобі теж ні, — огризнувся Ганка, цього разу вже не прикидаючись.
— Тоді зайдемо навпроти до ресторану, — запропонував Красл, який, здавалось, був найбільш наполоханий, незважаючи на те, що він був єдиний з них, кого не розшукувала поліція. Ганка байдуже знизав плечима, ще раз кинув поглядом навколо себе, наче когось шукаючи, і дозволив відвести себе до ресторану. Тут він замовив собі багатий сніданок — какао, яєчню, масло і варення. Решта троє задовольнились звичайним чаєм. Сиділи вони в куточку, самі на весь зал.
— Ну, й спільників вибрав ти собі, Красле, — почав Ганка сам. — З ними ти далеко зайдеш. Але я тебе попереджав. Отак-то.
— Зачекай, Ганко, не прикидайся, — Голан поклав на стіл свою правицю. Це була міцна рука. Помалу він стиснув її в кулак. — З нами ти далеко зайдеш. Ми пропонуємо тобі спілку.
— У в'язниці? — глузливо запитав Ганка. намазуючи рогалик товстим шаром, масла. — Думаєш, тебе ще довго не знайдуть? Адже дехто в окрузі тебе знає. Як ти виберешся сьогодні з Ліберця?
— Це моя справа.
Красл відчув, що вони ось-ось посваряться, і вирішив втрутитися сам. Цієї хвилини йому хотілось мати що-найхитріший вигляд, розмовляти він намагався як справжній злочинець.
— Послухай, Ганко, ти кілька разів говорив про багатство, яке можна було б здобути. Заради цього багатства ти щоночі лазив до Альбіни. Не знаю, чи й до Павлати ти приходив по нього під час того страйку. Не знаю, і мені це однаково. Але цього разу ти погорів.
— Нічого мені не станеться.
— Думаєш, Риссіг тебе захищатиме за твої гарні очі? Тепер ти вже вийшов з гри. До робітників шлях тобі заказаний, і в Свагові ти не можеш з'явитися. Ти Риссіга знаєш. Він хутенько скине тебе з рахунків. І хтозна, чи не схоче ще позбавитись тебе іншим чином.