Арсен не вірив своїм очам і вухам: Многогрішний! Звідки він тут узявся? Як потрапив до Стамбула?.. Так, це він! Трохи поправився, поголився, відпустив довгі сиві вуса. У погляді і рухах з’явилась упевненість, поважність.
— Гм, куди він гне? — промовив високий літній невільник, що стояв попереду.
— Цить, Гриво! Послухаємо! — загукали довкола.
Многогрішний на хвилину замовк, ніби даючи слухачам час для розміркування, а потім підвищив голос.
— Браття, настала велика година! Султан Магомет вирушає походом на Україну, щоб визволити її!.. З ним вирушає і наш славний, Богом даний гетьман Юрій Гедеон Венжик Хмельницький, нарекомий нині князем, — і Многогрішний шанобливо вклонився старшині в червоному жупані. А випроставшись, повів далі: — Султан об’являє козакам–невільникам велику милість: хто вступить до війська ясновельможного гетьмана, той відразу стане вільний, а на Україні буде нагороджений землею, скотом і грішми!
Він зробив паузу. і в цю мить загримів голос:
— Гей, виродку, трясця твоїй матері! На що ж ти нас підбиваєш, окаянний? і де тут взявся Юрась Хмельниченко? — то гукав невільник Грива.
По рядах прокотився глухий гомін.
Многогрішний помовчав, трохи спантеличений, потім підняв руку, закликаючи до тиші:
— Чого гарячкувати, братове! Я не обманюю вас!.. Гетьман Юрій Хмельницький ось перед вами! Як і всім нам, йому теж довелося не один рік побувати в неволі, випити гірку чашу… Але це все — позаду! Зараз фортуна повернулася до нього лицем, і він став на чолі війська, що разом з непереможними полками падишаха визволить нашу землю!..
Старшина в червоному жупані раптом зробив крок наперед, зняв шапку і злегка вклонився.
— Браття! — гукнув голосно. — Я справді гетьман Юрій Хмельницький! Серед вас, напевне, є такі, хто пам’ятає мене з давно мину–лих років. Вони можуть посвідчити, що я не самозванець, а син гетьмана Богдана і сам гетьман… Я закликаю вас, браття, стати під мій бунчук, під мої хоругви! Султан Магомет допоможе мені здобути мою дідизну — село Суботів і славне місто Чигирин, а також усю Україну!
Він ще раз легко вклонився і відступив назад. А над рядами невільників прошелестіло:
— Так, так, це він! Це він! Сам Юрій Хмельницький!
Повеселілий Многогрішний радісно блиснув очима, окинув гострим поглядом юрму, що приглушено гомоніла і колихалася, вражена появою гетьмана, і заговорив знову, на цей раз більш упевнено:
— Братове, геть сумніви! Ви позбудетесь кайданів, каторги! Ви станете вільними людьми і матимете шаблю в руці, як оце я! Не роздумуйте довго, бо така щаслива нагода більше не трапиться!.. Я теж був невільником, а тепер, бачите, — вільний козак! Ви негайно одержите одяг, зброю, а через місяць–другий будете на батьківщині!.. Ну, хто охочий — виходьте наперед! З вас тут же зіб’ють кайдани! Виходьте, браття!
Многогрішний замовк, пронизливо дивлячись жовтавими очицями на стрій. Невільники теж мовчали.
Раптом з лівого крила вийшов наперед худий, змучений чолов’яга. Брязкаючи важкими путами, підійшов до ґанку, став лицем до строю, вклонився, сказав глухо, ніби давлячись сльозами:
— Простіть мене, браття, і не проклинайте! — Він похилив чубату сиву голову.
— Заклечаний, що ти робиш? — крикнув хтось.
— Несила терпіти більше, браття, — відповів Заклечаний, не підводячи голови. Потому повернувся до ґанку, вклонився. — Я готовий служити тобі, пане гетьмане!
Той зробив знак рукою. Із–за ґанку вийшли ковалі з переносним ковадлом, молотом і зубилом. Тут же розрубали на ньому кайдани.
Многогрішний, весело усміхаючись, вигукнув:
— Початок зроблено! Хто ще? Сміливіше, друзі!
Вийшов ще один — невисокий блідий юнак, майже підліток.
Мовчки вклонився, простягнув до ковалів заковані руки. З них упали на землю густі краплини крові. Юнак хитався від виснаження. Крізь брудні діряві лахи просвічувало худюще, аж зелене тіло, випирали гострі ключиці.
Арсена тіпало, як у пропасниці. Та що ж це робиться? Так один по одному вийдуть усі? Кому вони вірять? Многогрішному? Турецьким пашам? Султанові? Своїм найлютішим ворогам? Чи нікчемному зраднику Юраськові?
Він розштовхнув Романа і Гриву, що стояли попереду, вийшов з ряду. Здивований і обурений Воїнов схопив його за рукав:
— Ти часом не здурів, Арсене?
Але той відмахнувся і швидко пішов до ґанку.