— Ніхто вас не запрошував сюди! Ви самі вдерлися, як злодюги. і не дуже тут кричи, ланцю! Відповідай, поки тебе питають по–доброму! Звідки прибув сюди? Хто прислав?
— Ніхто нас не прислав. Ми самі прийшли.
— Хто ж ви такі? Яничари?
— Звідки ви це взяли?
— Не викручуйся, по шкурі бачимо!
Арсен оглянув свій одяг і усміхнувся. Справді, він мав викликати підозру в гайдуків, якщо це справді гайдуки. Хоч його одяг був забрьоханий, зім’ятий, він ще не втратив ознак яничарського вбрання.
— Шкуру можна скинути!
— Це однак тебе не врятує, яничаре!
— А може, і врятує! Розв’яжіть руки!
Господар колиби подивився на стрункого молодика, що починав допит:
— Розв’язати, Косто?
Той ствердно хитнув головою.
Сопучи, старий нагнувся і перерізав ножем мотузок. Розправивши руки, Арсен поволі скинув з себе яничарський бешмет. Потім узявся за сорочку. Смикнув — і відчув гострий біль у всій спині. Сорочка вкипіла в глибокі виразки. Зціпивши зуби, щосили рвонув її через голову і, зіжмакавши, кинув у куток. Повернувся спиною до світла:
— Дивіться!
В колибі стало зовсім тихо. Чути було, як потріскувала на столі свічка.
— О леле! — вигукнув Косто. — Що це в тебе, чоловіче? Вся спина у виразках, у крові!
Замість відповіді Арсен, перемагаючи біль, спитав:
— Теперь скажіть, хто ви?
— Ми гайдуки!
Арсен важко присів на лаву. Гострий біль пронизував усе тіло. Однак він полегшено зітхнув.
— Я так і думав… Проведіть нас до воєводи Младена!
Коста перезирнувся зі своїми товаришами.
— Ти знаєш, незнайомцю, воєводу?
— Так.
— Хто ж ти і твої товариші?
— Ми невільники. Втекли з каторги.
— Руснаки?
— Так.
— Гм. От так притичина! — почухав голову Коста. Він не знав, як бути. — До воєводи Младена далеко… Та я і не маю права туди вести вас, чужинці. Хіба от що — передам я вас байрактарові Драгану, а він хай уже вирішує, що з вами робити. Чи так я кажу, другарі?
Гайдуки на знак згоди закивали головами:
— Так, так.
— Драганові? Та це ж, напевно, мій другар! — вигукнув Арсен, намагаючись підвестися. — Ведіть нас швидше до нього!
Однак сили, врешті, зрадили його. Голова пішла обертом, і він, весь заюшений кров’ю, похилився на підлогу. До нього кинулися Роман і Спихальський.
— Сто дзяблів! Довели, доконали чоловіка! — бурчав пан Мартин. — Лайдаки!
МАТИ ТА СИН
Високо в горах, серед неприступних скель, на порослій соснами та ялинами затишній улоговині, стоїть кілька нових колиб. Складені із грубо обтесаних колод, вони віддалеки здаються приземкуватими грибами, з вершечків яких в’ються сизі дими. Перед колибами жебонить невеликий струмок з прозорою крижаною водою.
Там, де струмок перегачено, розлилося невелике мальовниче озерце. На березі його, на плоскому камені, стоїть дівчина. Міцним березовим прачем щосили періщить мокру білизну, — від ударів на всі боки розлітаються блискучі, мов іскри, бризки.
На другому кінці галявини, де видніється єдиний вихід з тісної улоговини на широкий простір, стоїть спершись на дубовий кийок, середній на зріст ставний чоловік у гарному мережаному шитвом кожусі і, приклавши до лоба руку, вдивляється в ледве помітну стежечку, що в’ється між скелями.
— Ох, горе нам! — голосно вигукнув він. — Уже когось несуть на ношах! Я ж попереджав Драгана — бережи людей, їх у нас і так мало лишилось! Не встрявай у бій з військами! Захопиш язика — і вертайся назад! Так ні ж…
— Кого ж то, татку? — схопилася дівчина.
— Зараз дізнаємося, Златко. Попереду, здається, Румен, за ним Бойко… Ноші несуть… Біля них — не впізнаю хто… Якийсь вусатий! Хто б міг бути?.. А от Драгана не видно… Невже то його вбито чи поранено?
— Драгана? — підбігла Златка. — Бідна Марійка! Як же їй пережити це? Треба гукнути її.
Вона вся витяглася, ніби збиралася спурхнути, мов пташка, і летіти до своєї подруги.
За час перебування в гайдуцькому стані, у віддаленому дикому закутку Старої Планини, Златка близько зійшлася з Марійкою, яка стала дружиною Драгана. Від неї швидко перейняла звичаї балкан–джіїв, уміння вести нехитре гайдуцьке домашнє господарство, цілий ряд словечок, характерних для мови горців. Батько кожного дня навчав доньку стріляти з пістоля, битися на шаблях та їздити верхи на конях. Старий воєвода вважав, що не може його дочка, живучи серед повстанців, не навчитись того, що уміють вони.