— Він приїде! Не може не приїхати. А якщо не захоче сам, ми силоміць його привеземо!
— Як же це зробити? Вас негайно схоплять у Сливені! Там повно війська! Крім того, ми наражаємо свій новий стан на небезпеку…
— Младене, це моя остання просьба до тебе, — тихо промовила Анка.
Воєвода опустив плечі, помовчав. Потім махнув рукою:
— Гаразд.
День був вітряний, холодний. Замість дрібного колючого снігу, що йшов у горах, тут, у глибоких ущелинах Синіх Каменів, сіялася надокучлива мжичка. Пронизливо–колючі бризки холодили обличчя. Гайдуки куталися в грубошерсті опанчиці, глибше натягали на голови шапки. Здригалися і форкали мокрі коні.
Драган дав знак зупинитися. Чотири вершники спішилися, завели коней у вузьку похмуру ущелину, прив’язали до низькорослих дерев. Біля них залишився Стоян. Він обняв усіх:
— Щасливо, другарі!
Коли стемніло, Драган, Якуб і Арсен увійшли в місто. Вузьким провулком, залитим рідкою грязюкою, що чавкала під ногами, добралися до базарного майдану. Драган оглянувся і, пересвідчившись, що навколо нікого не видно, постукав у віконницю чималого будинку. Двері швидко відчинилися, показався господар.
— Хто тут? — спитав, приглядаючись до темних постатей.
— Бай Димитре, поклін вам від воєводи, — прошепотів Драган, заходячи до сіней.
— Прошу до хати, другарі, — також тихо сказав господар і, причинивши за собою двері, загукав: — Майко, майко, дай нам чого–небудь підкріпитися!
Господареві було років п’ятдесят. Рухи його були поважні, статечні, але в глибоко посаджених очах світилася молодеча сила і тверда суворість. Це був ятак Димитр Ганчев.
Коли на столі з’явилася тушкована баранина, а потім — карафка з вином, бай Димитр уперше усміхнувся, наливаючи в чарки.
— Знав би Сафар–бей, що у нього під боком четверо гайдуків п’ють за його здоров’я! Сказився б!.. Ну й ну! Хто б міг подумати, що він — син воєводи Младена!
— Що ви дізналися про нього, бай Димитре? — спитав Драган, ставлячи на стіл чарку.
— Вивідав усе, що потрібно. Сафар–бей розквартирував своїх горлорізів у яничарських бюлюках, а сам зупинився у багатого спагії–онбаші.
— Це добре. В бюлюках його важче було б узяти.
— Будинок онбаші теж добре охороняється. Сафар–бей всюди поставив сторожу.
— Он як!
— Але поряд з онбашею живе мій старий приятель Станко. Цього не передбачив ага, — усміхнувся бай Димитр. — Правда, було мені роботи умовити Станка допомогти нам, та все ж згодився. Він залишить на ніч незамкненими ворота, а також виставить з сарая драбину, — нею ви скористаєтесь, щоб перелізти через кам’яну стіну, що відокремлює обійстя онбаші від Станкового двору. А на протилежному боці опуститесь вірьовочною драбиною, — я приготував…
— Спасибі, бай Димитре.
— Тепер дивіться сюди. — Бай Димитр узяв з вогнища вуглину і почав швидко малювати на краю стола. — Оце будинок онбаші. З вулиці в нього тільки один хід, — там завжди стоїть яничар… Другий вартовий — на розі, біля ахчийниці. Третій, кінний, весь час проїжджає від одного до другого. Мабуть, щоб не заснули або не відлучилися куди–небудь… Решта яничарів — щось більше десятка — живуть в одній із кімнат у будинку онбаші, але вони звичайно лягають спати разом з курми. Зате сам Сафар–бей засиджується допізна.
— Біля його дверей нема вартового?
— Всередині будинку нема. А от у саду, куди виходять вікна з кімнати Сафар–бея, після того як ага лягає спати, обов’язково стає один з яничарів. Тому нам треба не спізнитись.
— Ще раз спасибі, бай Димитре. Гадаю, все буде гаразд. Тепер висліджуйте другого звіра — Гаміда! Цього буде нелегко взяти! Але взяти мусимо! Веди нас, бай Димитре!
Якуб перетнув вулицю і зупинився навпроти великого двоповерхового будинку онбаші. У вікнах блимало мерехтливе світло. Перед дверима стояв вартовий яничар.
— Вургун! Стій! Хто такий? — заступив він Якубові дорогу.
— Карамлик! — зрадів Якуб. — Це ти? От не гадав зустріти знайомого! Сподіваюся, ти не забув Якуба?
— А–а, старий! Звідки ти взявся? — витягнув довгу шию яничар і покрутив невеликою, круглою, мов булава, головою.
— Почув, що бюлюк–баша з загоном повернувся з війни, і вирішив провідати. Дізнатися про здоров’я. Та й справа є в мене до нього…
— Гм, ти не міг, старий, вибрати кращого часу? Вже ніч надворі.
— Тільки вечір. А вдень Сафар–беєві не до мене: служба, поїздки, друзі. Хіба він тоді знайде часину для старого знахаря, коли у нього нічого не болить? Про нас згадують, як припече!