Він витягнув з кишені куруша. Циганка пожадливо схопила монету — засунула в складки рясного вбрання. Миттю розіклала карти.
— Ясне твоє майбутнє, добрий ага, — знову прокаркала вона. — Випадає тобі багатство в далекій дорозі. І честь, і шана. Тебе чекав грізний удар, але ти щасливо уникнув його. А ще ти маєш великий інтерес у дітях. Вони не кревні, не рідні тобі, ага, але дуже тісно зв’язані з твоєю долею. Настільки тісно, що я навіть боюся говорити…
— Говори, стара! — гаркнув стривожений Гамід.
— Позолоти руку, щасливчику!
Він кинув ще одного куруша. Циганка подивилася на нього тьмяним оком. Проскрипіла:
— Далеко стелеться твоя дорога, щасливчику. І весь час поряд з тобою по ній ідуть двоє. То вони відходять од тебе, то знову наближаються: дороги ваші перехрещуються, як зморшки на моїм обличчі. І що дивно: навіть твоя смерть залежить від смерті одного з них…
Гамід посірів. Голос його затремтів:
— Тих дітей?
— Тих, що супроводять тебе, ага.
Циганка зникла так же нечутно і непомітно, як і з’явилась. А Гамід ще довго сидів на теплій землі, вражений почутим. З острахом дивився на чорну ковдру, під якою лежали сповиті, вірніше, зв’язані діти воєводи. Тьфу, шайтан! Невже його доля відтепер залежить від долі цих гайдуцьких вишкребків? Невже, щоб продовжити своє життя, він мусить дбати і про них?
Слова циганки глибоко запали в серце Гаміда. Марновірний страх за своє життя довгі роки примушував його берегти Ненка і його сестричку, піклуватися про них і про їхнє майбутнє. Коли бейлер–бей, щоб завдати воєводі Младену нещадного удару, хотів стратити дітей, Гамід випросив для них помилування, а потім Ненка під ім’ям Сафар–бея віддав у яничарський корпус, а Златку тримав при собі разом зі своїми дітьми, давши їй ім’я Адіке.
Коли ж сьогодні дізнався, що Сафар–бей зник при загадкових обставинах, він негайно почав розшуки, які навели його на думку, що Сафар–бея викрадено. Де ж він подівся? Яка його доля? Чи живий він? На ці питання може дати відповідь тільки одна людина — Станко. До його двору ведуть сліди… Він, напевне, може також дати цікаві відомості і про Якуба, котрого Гамід не без підстав вважав своїм смертельним ворогом і котрого хотів би якомога швидше прибрати з дороги. Але клятий болгарин мовчить! Не хоче сказати правди! Ну, ні, він розв’яже йому язика!
Гамід сам схопив батога і почав шмагати Станка по руках, по обличчю, по спині.
— Ти признаєшся, гяурський собако! — хрипів спагія, вкладаючи в удари всю силу. — Заговориш нарешті!
— Я нічого не знаю, — простогнав Станко.
— Де Якуб? Куди ви поділи Сафар–бея?
— Я їх не бачив, ага. Бог — свідок.
Батіг засвистів знову. Гамід оскаженів. Навіть Абдагул і Карамлик відступили під стіну, боячись, що їх зачепить.
Несподівано рипнули двері — і на порозі з’явився Сафар–бей. Гамід застиг з піднятим угору батогом. В очах — і подив, і замішання, і радість, яку він не в силі був приховати.
— Що це все означає, Гамід–бею? — спитав Сафар–бей, зачиняючи за собою двері і здивовано оглядаючи свою розгромлену кімнату. — Салям!
Гамід дурнувато всміхнувся, простягнув до Сафар–бея руки, ніби чекав, що той кинеться в його обійми. Але Сафар–бей вдав, що не помічає пориву спагії..
— Так що тут коїться, Гамід–ага? — повторив він запитання.
Гамід кинув батога. Споважнів.
— Коли зникає з своєї кімнати яничарський бюлюк–баша, я мушу дізнатися, де він подівся.
— і тому ти шмагаєш цього нещасного? Що ж він розповів тобі?
— Я дізнався, від аскерів, що в тебе був Якуб…
— А ще що?
— Більш нічого. Але й цього досить для мене.
— Якуб — мій друг, — холодно сказав ага.
Гамід вимушено усміхнувся:
— Сафар–бею, дорогий мій, невже ми отак і говоритимемо, стоячи посеред кімнати? Я сьогодні повернувся від бейлер–бея і привіз дуже важливий фірман султана. В ньому йдеться про новий похід на урусів. Може б, ми поговорили про все наодинці?
— Гаразд, — погодився Сафар–бей.
— Тоді накажи вивести цього гайдуцького собаку і кинути у льох.
Сафар–бей похмуро кивнув аскерам:
— Виведіть його і відпустіть!
Карамлик і Абдагул кинулись відв’язувати Станка. Гамід незадоволено засопів.
— Сафар–бею, ти допускаєш помилку. Цей болгарин причетний до твого викрадення! Його треба допитати!
— Ти сам помиляєшся, Гамід–ага, — спокійно відповів Сафар–бей. — Мене ніхто не викрадав… У мене справді був Якуб. Він приніс мені дуже важливу вістку, яка й примусила мене вирушити в дорогу.