Гайдуки подерлися на скелі. Младен застиг на горбі, зірко вдивляючись у голубий простір, але нічого не бачив там.
Тим часом Яцько не спускав очей з далеких верхівців. Коли з міста вискочила погоня, він спочатку навіть не зрозумів, хто то, яке відношення вона має до Арсена і його друзів. Тільки згодом, коли неймовірний здогад пронизав його свідомість, він закричав:
— Погоня! Погоня! Наші в небезпеці!
Гайдуки вже й самі побачили, що Драган, Звенигора і Златка тікають від погоні і що віддаль між ними і переслідувачами поволі скорочується.
— Набийте пістолі і яничарки! Приготуйтесь до бою, другарі! — скрикнув Младен. — Займайте свої місця!
Гайдуки залягли обабіч дороги за скелями. Спихальський, Роман і Грива, вистромивши голови з–за каменів, прикипіли поглядами до втікачів.
— Прудкіше! Прудкіше, най його мамі! — шепотів зблідлими устами пан Мартин. — О пан Єзус, захисти їх!
Коли під Златкою упав кінь, гайдуки скрикнули. Воєвода схопився за голову. Глухий, болісний стогін заклекотів у його грудях.
Лицарський вчинок Звенигори вселив у серця його друзів і всіх гайдуків нову віру в порятунок. І навіть тоді, коли козак сплигнув з коня, щоб дати Златці змогу втекти, ніхто не сумнівався в тому, що йому пощастить уникнути рук спагіїв.
Тим часом Драган і Златка швидко наближалися до гайдуцької засідки. За ними по п’ятах гналися вороги.
Гайдуки лежали за скелями, міцно стискаючи в руках зброю. Жодного поруху, жодного знаку! Тільки дзвінкий цокіт копит на кам’янистій дорозі та шелест вітерця над головами порушували мертву тишу.
Воєвода Младен причаївся за скелею поряд зі Спихальським та Романом. Йому здавалося, що серце вискочить з грудей. Руки до болю в суглобах стискали яничарку, але він не помічав цього. Поглядом прикипів до двох передніх вершників, що хутко наближалися, виважуючи ту мить, коли вони проскочать засідку і можна буде вогнем відсікти переслідувачів.
У Спихальського чоло всіялося рясним потом, тремтів гострий кінчик їжакуватого вуса. Голубі булькаті очі пойнялися крицевою синявою.
Майже не дихав Роман. Ліве око примружив, а праве тримав на мушці, цілячись у переднього переслідувача, кожної миті готовий натиснути на собачку.
Нарешті Драган і Златка вихором промчали повз гайдуків. Наростав гулкий тупіт спагіївських коней.
— Вогонь! — скрикнув воєвода.
Гримнув залп. Луною віддався в горах. Болісно заіржали, падаючи через голови, поранені коні. Полетіли додолу верхівці. Крики жаху залунали в ущелині. Уцілілі спагії повертали назад.
Драган і Златка швидко спішилися і незабаром, бліді, схвильовані, підбігли до гайдуків. Хтось повів їхніх мокрих, змилених огирів у безпечне місце.
— Тату, врятуй Арсена! — скрикнула Златка, падаючи в обійми воєводи.
Младен пригорнув дочку. Плечі його здригалися від щойно пережитого хвилювання.
Спагії відступили на недосяжну для куль відстань і збилися в гурт. До них примчав Гамід. Підтягувалися поволі ті, що відстали. Незабаром воєвода нарахував близько півсотні ворожих воїнів, які, очевидячки, готувалися до бою.
— Не турбуйся, донько. Все буде гаразд, — сказав воєвода. — Арсен — сміливий юнак і не дасться в руки ворогам. Іди спочинь. А ми повинні зустріти як слід гостей.
Загін займав вигідне для оборони місце. Високі скелі і нагромадження камінних брил, що лежали понад дорогою, надійно прикривали гайдуків від куль. Праворуч і ліворуч від дороги здіймались обривисті горби, теж зайняті гайдуками. Позаду, в напрямку Старої Планини, тяглася глибока долина, поросла чагарником і лісом, — вона була зручна для відступу.
Не маючи уявлення про кількість гайдуків, спагії не поспішали з наступом. Вони чекали підкріплення. Зі Сливена мчали поодинокі вершники. Невдовзі прибув невеликий яничарський загін Сафар–бея. Надвечір Гамід мав близько сотні воїнів і лише тоді віддав наказ про наступ.
Частина спагіїв пішла понад дорогою, ховаючись у ярках, чагарниках та міжгір’ях. Друга частина — більша — лишилась на місці. Десятків два воїнів подерлися на горби, щоб обійти гайдуків збоку.
— Спокійно, другарі! Підпустіть ворогів ближче — і тоді цільтесь влучно! Щоб жодна куля не пролетіла мимо! — поучав своїх соколів воєвода. — Нас менше, але за нами — правда! Да живея Болгарія!
Затріщали з обох боків постріли. Закучерявилися в долині сизі димки. Важко просвистіли в повітрі олов’яні кулі.
Гайдуки берегли порох, а тому, виконуючи наказ воєводи, стріляли рідко. Гостре око балканджія, міцна його рука! То в одному, то в іншому місці скрикували поранені спагії або й падали мертві на холодне каміння. В першому ж наступі Гамід недорахувався більше десятка воїнів. Стільки ж було поранено і відправлено до Сливена.