Всі надовго заніміли, вражені, пригнічені.
Нарешті Арсен торкнув Гриву за плече:
— Поїдемо, Степане!..
Грива мовчки рушив і не сказав жодного слова, аж поки не спустилися вниз, у широке міжгір’я, що вело до Дніпра. Там він завернув у бічну вуличку і незабаром зупинився перед спаленим дворищем, важко зліз з коня.
— Тут була моя хата, — промовив глухо, ніби сам до себе.
Від хати зосталася тільки закіптюжена піч та обгорілі чорні шули. Посеред дворища здіймала в небо обвуглені віти стара дуплиста груша. Грива підійшов до неї, обхопив руками, притулився лобом до твердої порепаної кори — і застиг так у німому горі.
У Златчиних очах заіскрилися сльози. Всі стояли похнюплені. Чим же розважиш товариша?
Раптом позаду пролунав різкий жіночий сміх:
— Ха–ха–ха! Приїхали, бусурмани? Хочете ще чимось поживитися? Іроди!
Арсен аж здригнувся. Він уже чув подібний божевільний сміх… Тоді, коли їхав за наказом Сірка з Січі в Туреччину. І теж на сплюндрованому дворищі, після татарського нападу.
Так ось як зустрічає його рідна земля!
Він швидко оглянувся. До них підходила стара жінка з палаючими очима на худому темному обличчі. Коси розпущені, в них сухі реп’яхи. Видно, стара ночувала в бур’янищах.
— Прокляті! Все знищили! Всіх забрали, убили! А тепер ще й милуєтесь нашим лихом, неприкаяні! — Жінка підняла вгору скоцюрблені руки і йшла прямо на них. — Убийте і мене, іроди, щоб мої очі не бачили цього горя!
Тільки тепер Арсен зрозумів, що вона вважає їх за турків. Її ввів в оману їхній спагіївський одяг.
— Ми не турки, матінко! — кинувся він до неї. — Ми свої! З Туреччини тікаємо… Ось і земляк ваш… Грива… повернувся.
Він показав на похилену постать товариша.
Жінка недовірливо оглянула незнайомців і підійшла до Гриви. Той повів на неї невидющими каламутними очима. Потім рвучко кинувся до старої:
— Тітко! Тітко Катерино!
— Степане!
Вони обнялися.
— Де ж… мої? — видавив Грива.
Жінка похмуро глянула на згарища, на людей, що мовчки стояли навколо неї, і раптом вид її почав втрачати ту задерев’янілість, що так вразила Арсена спочатку. Губи скривилися болісно, в очах заблищали сльози.
— Спалили… Спалили усіх твоїх, Степане, недовірки!..
— Хто спалив?
— Татари… А привів їх проклятий Юрась Хмельниченко.
— Де спалили? Тут? У хаті?
— Ні, канівчани довго оборонялися. Але несила було вистояти. Майже всі чоловіки загинули в бою. А потім…
— А потім?
— Жінки, діти й старі заховалися в соборі. Замкнулися там… Татари обклали стіни соломою і підпалили. Так живцем і згоріли всі… і твої теж…
На Гриву було страшно дивитися. Він тремтів, як у лихоманці. В очах — відчай і лють.
— Ходімо до церкви. — І рушив перший.
На горбі, де стояв Канівський собор, зараз лежала купа сірої золи. Грива обережно, ніби боячись затоптати кого–небудь, підступив до неї, упав на коліна і довго стояв так, схиливши голову. Потім вийняв з кишені спагіївський оксамитовий кисет, витрусив з нього просто на землю срібний дріб’язок, насипав жменю попелу, навпіл перемішаного з людськими кістками, і почепив кисет собі на шию.
— Носитиму вас біля серця, — сказав глухо, звертаючись до тих, хто стояв зараз перед ним в його уяві, — до своїх дітей, дружини, до стареньких батьків. — Щоб, поки житиму, не згасла в ньому пекельна ненависть і жадоба помсти!
Він підійшов до коня. Скочив у сідло.
— Арсене, брате, поїдемо! Мені тут більше нічого робити! Горить моя душа! Тільки кров’ю я зможу вгасити той пекельний вогонь, що пече мені нутрощі… Поїдемо… Прощайте, тітко Катерино?
Він ударив коня і вихором помчав крутою дорогою вниз до Дніпра. Арсен скрушно похитав головою і дав знак їхати слідом за ним.
Частина друга
СЕСТРА
Був теплий весняний ранок. Настояне на густих пахощах степових бур’янів і лугових трав повітря не сколихнеться. Сизі димки стрімко піднімаються вгору над коминами біленьких мазанок, що розсипалися в широкій долині понад Сулою. З води встає прозорий вранішній туман.
В одному з дворів, огородженому високим, гарно помереженим плотом, почулися жіночі голоси.