— Собака! Брудна свиня! — прохрипів Бекір. — Я вільний турок, а він хоче перетворити мене на раба. Він хоче посягнути на честь моєї доньки і на мою честь! Але ми ще побачимо, чий день буде довший! Недарма з’явився Мустафа Чорнобородий у наших краях: він знайде стежку і до замку Аксу.
— Хвалилася курка, що буде на байрамі в турка, та й справді побувала — смаженою на столі! — охолодив його запал Юсуп. — Ти даремно роздражнив цього дикого кабана! Тепер не жди від нього пощади. А можна було обійтися ладком — він і не приставав би до Іраз. Він правовірний, і серце у нього таке, як і в нас…
— Він звір, а не людина! і серце в нього кам’яне! — вигукнув Реджеп. — Рожна йому в бік — ото і вся з ним мова!
Бекір обвів усіх довгим каламутним поглядом і враз якось зів’яв. Плечі опустилися, на обличчі з’явилася винувата посмішка.
Він підійшов до Іраз, обняв її за плечі, ніби хотів захистити від нещастя, відібрав кошик з їжею і тихо сказав:
— Сідай отут у холодку і чекай на мене — додому підемо разом!
Дівчина сіла на лавочці під стіною олійниці, а робітники, товплячись у низькі двері, почали заходити в приміщення.
«Он яка Туреччина, — подумав Арсен, кладучи заковані руки на балку і напираючи на неї грудьми. — І тут, як і в нас, бідні низом, а багаті — горою! Правда мовчить, зціпивши зуби, а кривда безсоромно розперезалася і сліпо, нахабно бреде по людських горбах».
За ті кілька тижнів, що Арсен працює в олійниці, він зміцнів після перебування в підземеллі, випитав у Бекіра, якими шляхами найзручніше і найшвидше можна добратися до моря, і почав подумувати про втечу. Його ніщо не лякало: ні злигодні в дорозі, ні переслідування, ні навіть загибель. Хотілось одного: щоб на той час не було дома Гаміда. Але хазяїн, здається, ближчим часом нікуди не збирався виїжджати. і це ускладнювало здійснення давно обдуманих намірів.
Увечері, коли Бекір привів невільників до фортеці, Осман розлютувався. Навіть у сутінках було видно, як гнівно блиснули його круглі очі. Він пхнув Бекіра в спину і почав виштовхувати за ворота.
— Геть звідси, негіднику! і не потикай сюди свого кривого носа, червонопикий лисе!
У Бекіра справді ніс дивився трохи набік, а вимазане в олію обличчя відбивало червоною міддю.
Бекір огризнувся:
— Забери руки, Османе, а то дуже довгі маєш!
— Що ти хочеш цим сказати? Що вкоротиш? Га? — Він знову штурхнув Бекіра в спину, так що той засторцював до воріт. — Іди, іди — там я тобі покажу, скільки важить мій кулак, дурню!
Лаючись, Осман випхнув Бекіра за ворота. На деякий час невільники залишилися самі. Пан Спихальський і Квочка сіли в знемозі під стіною на кам’яну плиту, а Арсен відійшов убік і зупинився перед вікном, де колись бачив Адіке.
З того часу дівчина з’явилася у вікні ще раз і, як йому здалося, зробила рукою якийсь знак. Але наглядачі швидко загнали невільників у погріб, і він не зрозумів, що вона хотіла сказати. Вітала його? Чи ще раз дякувала за порятунок? А може, поманила, щоб підійшов ближче, і знову кинула б шматок пирога?
У вікні промайнула легка тінь. Адіке! З–під покривала показалась біла рука, і на землю полетіла якась маленька чорна річ.
Арсен оглянувся — чи ніхто не слідкує? А потім швидко нагнувся. Серце радісно тьохнуло: то був ключ від кайданів! Він сунув його в кишеню і вдавано байдуже почав розглядати галерею, в душі сподіваючись побачити ту, котра заради нього так ризикувала. Але у вікні вже нікого не було. Дівчина зникла.
Окрилений радісною надією на визволення, він не звертав уваги на лайку і штурхани, якими розлютований Осман заганяв їх у погріб. У голові без угаву дзвеніла думка: «Незабаром буду вільний! Незабаром буду вільний! А там усе залежатиме від щастя. Тільки б дістатися до моря! Я мушу виконати наказ Сірка! Обов’язково мушу!»
— Ти чого це такий раденький? — спитав Квочка.
— Пригадав, що рік тому його вгощали варениками з сметаною… Тепер приємно облизатися, прошу пана! — засміявся Спихальський.
У погребі зашелестів смішок, але Арсен не образився. Ліг на своє місце навпроти віконця під стіною, заклав під голову руку й задумався. Треба серйозно обмізкувати всі можливості втечі. Тікатиме сам. Піймають — ніхто не нарікатиме на нього. Випечуть очі — йому одному. Та самому й легше всюди пройти і сховатися… А головне — на нього покладено таке важливе завдання! Без виконання його він не може, не має права повернутися на батьківщину!.. Ключа ж обов’язково віддасть товаришам. Захочуть тікати — хай скористаються!..