Він уявив себе без кайданів — і тихий усміх заблукав на стомленому обличчі. Очі поволі склеплювалися. Розслаблене тіло приємно нило. На мить в уяві зринула гнучка постать Адіке, він простягнув до неї руки, пішов назустріч, та раптом спіткнувся і полетів у якесь чорне бездонне провалля…
На другий день опівдні почало збиратися на грозу. В повітрі зависла важка задуха. На півночі, в горах, загриміло. Небо встелили чорні, з багряно–бурим відсвітом хмари. Їх раз у раз розтинали сліпучо–білі блискавиці. І хоча на Аксу яскраво світило сонце, батраки–каратюрки занепокоїлись.
— Буде сель, — сказав Реджеп. — Треба йти додому, поки не пізно.
Арсен не знав, що таке сель і чому так стривожилися турки.
— Справді, буде сель, — сказав Бекір і, поглянувши на купу підсмаженого сім’я, додав: — Давайте швидше закінчимо і підемо! Не можемо ж ми кинути оце все так!..
— А чому б і ні? — спитав Реджеп. — Не твоє ж… Хай лежить до завтра! Шайтан його не забере!
— Коли б не вчорашня сутичка, — відповів Бекір. — А тепер страшно… Дізнається Гамід — буде мені ще гірше. А втім, я вас не тримаю. Ідіть! Ми з урусами самі закінчимо…
Коли всі пішли, Бекір гаряче взявся за роботу. Поспішав, літав, мов на крилах. Насипав насіння у полотняні ворочки, закладав під прес. На його круглій голеній голові рясно виступив піт. Загоріле худе обличчя розпашілося.
Невільники не відставали теж. Бекір завжди добре ставився до них, і їм хотілося допомогти йому в біді. Все ж роботу закінчили тільки перед вечором. Поки добралися до селища, на землю впали сутінки.
Селище, де жив Бекір, лежало на протилежному боці невеликого тихого струмка Аксу, що впадав у Кизил–ірмак. Його завжди переходили вбрід або по великих сірих валунах, що виступали з води. А тепер він перетворився на глибокий бурхливий потік, що вирував, котив каміння, ніс на своїх хвилях вирвані з корінням дерева, кущі і всіляке сміття.
Бекір прожогом кинувся вперед, вигукнувши одне коротке слово:
— Сель!
Невільники теж прискорили ходу. Перед ними відкрилася сумна картина. Увесь лівий, низинний берег Аксу, з однойменним селищем був залитий водою. Високі буруни руйнували глиняні халупи й хліви каратюрків, поглинали їхній мізерний бідняцький скарб. Чувся розпачливий лемент, ревла настрахана худоба.
Арсен з товаришами підійшов до Бекіра, що стояв над водою, охопивши руками голову. В його чорних очах світився безмежний відчай.
— О Аллах, там у мене хвора дружина й донька! — простогнав розпачливо. — Сель уже підступає до нашої хатини! Ще хвилина — і знесе її… Чуєте, як кричать люди? Вони виносять усе найцінніше, виганяють скот… А хто допоможе моїм?
— Люди допоможуть і твоїм, — втішив його Арсен.
Але Бекір безнадійно махнув рукою:
— Ти сам бачив, як допомогли мені мої сусіди. Знялись — і пішли, а ти лишайся, як хочеш… Ні, треба якось перебратися на той бік. Аллах допоможе мені — я вмію плавати… і тут, здається, не так глибоко. А ви, — звернувся він до невільників, — ідіть самі до замку… Ви ж не втечете, правда?
Він ступив у воду і, жахаючись вируючої каламуті, поволі почав переходити річку. На середині спіткнувся — і поплив. Сильна течія підхопила, закрутила у вирі, понесла до Кизил–ірмаку. Бекір намагався пливти, але безуспішно. Його зносило на середину потоку. Раптом він зник під водою. Потім зразу ж виринув, і над шумом і ревом повені пролунав жахливий крик:
— А–а–а!..
Той крик ударив Арсенові в серце. Він кинувся вниз.
— Ти здурів! Куди? — крикнув Квочка.
Та Арсен уже був у воді. Коли б хтось рік тому сказав, що запорожець Звенигора ризикуватиме життям заради якогось турка, він перший обізвав би такого вигадника дурнем. А от довелось!
Йому пощастило. Мимо прокотилося кілька валунів, але жоден не зачепив. Важкі кайдани тягнули донизу, обривали шкіру на ногах і руках, та він не зважав на те. Розтинав воду, не спускаючи очей з того місця, де востаннє бачив потопаючого. Широка накидка, яку звичайно носив Бекір, на цей раз дуже прислужилася своєму хазяїнові: на хвилях замаячили її поли, і Арсен схопив їх, а потім витяг і самого хазяїна. Відчувши під ногами землю, узяв його на плечі і поніс на той бік.
Бекір довго відпльовувався водою, стогнав. Потім розплющив очі. Побачивши схилене над собою обличчя невільника, слабо усміхнувся:
— Спасибі, друже… Допоможи підвестися… Треба йти! Рятувати своїх!
Вони пішли разом. Переправлятися назад через Аксу було б нерозумно, і Арсен вирішив залишитися тут до ранку.