— Воєвода буде дуже задоволений тобою, бай Момчиле, — сказав один із супутників старого. — Ця допомога якраз вчасна. Собака Сафар–бей готує напад на Чернаводу, і ми його зустрінемо олов’яними гостинцями…
— Тут п’ять пудів олова і стільки ж пороху, — відповів Момчил. — Через тиждень, якщо буде гарна погода, чекаю вдвічі більше. Отож захопи, Драгане, з собою чотирьох або п’ятьох мулів та й грошей не забудь — треба заплатити наперед.
— Я передам воєводі…
Вони вмостили мулам на спини важку поклажу і рушили назад.
Арсен, притиснувшись до скелі, не пропустив жодного слова, хоча мало що зрозумів із тієї розмови. Однак переконався, що Момчил і його друзі не затівають проти них нічого злого.
Тепер його ще більш занепокоїв незнайомець. Без сумніву, це ворог. Другові нема чого ховатись і йти назирці.
Побачивши, що болгари рушили назад, незнайомець припав до землі, перечекав, поки затих шум кроків, а потім звівся на ноги. В ту ж мить його схопила за комір важка рука.
— О Аллах! — скрикнув незнайомець.
— Ти хто? — притиснув його Арсен. — Що тут робиш?
Замість відповіді незнайомець вихопив кинджал. Та Арсен випередив його і вдарив ятаганом між лопатки. Незнайомець тихо зойкнув і випустив з руки зброю.
На крик прибігли болгари. В цей час зійшов місяць, і Арсен побачив, що один з них — молодий сухорлявий юнак, а другий — незграбний, дужий велетень у білій кожушині без рукавів.
— Це ти, руснаку? — вигукнув вражений Момчил, упізнавши козака. — Що трапилося? Кого ти забив? Як опинився тут?
Арсен розповів про свою пригоду і, закінчивши, штовхнув ногою труп незнайомця.
— А кого забив, не знаю. Гляньте, може, впізнаєте…
Момчил нагнувся, заглянув в обличчя мертвого.
— Ба, це Василев, кехая[66] з Кам’яного броду. Помак. Дурна і зла людина!.. Він, напевно, слідкував за нами. Драгане, — звернувся старий до сухорлявого юнака, — вам треба негайно йти звідси! Хто знає, чи не вештається десь тут поблизу загін спагіїв чи яничарів.
— А вам, бай Момчиле, хіба не загрожує небезпека? — спитав Драган. — Я боюся за вас.
— За Марійку, ти хочеш сказати, хитрунчику, — усміхнувся в сиві вуса Момчил. — Не бійся! Якщо вас не піймають, то нам нічого боятися. Цього собаку я одвезу в море — ніхто й не знатиме, де він подівся.
— Я навідаюсь до вас через кілька днів, бай Момчиле, — промовив Драган. — Як тільки ми досягнемо гори Орлиної, Ганчо сам поведе далі мулів. Там уже безпечно. А я повернуся сюди.
— Як хочеш, — відповів Момчил і звернувся до велетня: — Ганчо, допоможи мені віднести труп до берега. Я прив’яжу йому до шиї камінь, відвезу подалі в море і кину у воду.
Момчил спробував підняти тіло стражника, але Ганчо випередив його. Схопивши на оберемок, мов то був куль соломи, бігом помчав до берега. Через кілька хвилин повернувся. Переводячи дух, сказав густим басом:
— Уже.
— Відніс?
— Закинув.
— Як закинув? Куди? — збентежився Момчил.
— У море. Взяв за ноги — розмахав і пожбурив. Тільки плеснуло!
— Ех, що ж ти зробив, Ганчо! — вигукнув Момчил. — Його ж приб’є до берега!
— Не приб’є, — похмуро відповів велетень.
— Якщо Ганчо закинув, то не приб’є, — засміявся Драган. — Він, напевно, двигонув його аж на середину моря!
Взявши мулів за поводи, хлопці попрощались і зникли в темряві. Марійка хотіла провести їх, але Момчил зупинив.
— Не ходи! Треба поспішати додому. Все–таки боюся — Василев не сам тут вештався. — І звернувся до Арсена: — А ти, хлопче, сміливець! Спасибі тобі!
До ранку ніхто вже не заснув. Зібралися в тісній колибі і при світлі воскової свічки на всі лади обговорювали, що їм робити далі. Спихальський хвилювався і пропонував негайно тікати в гори. У Арсена визрівав інший задум. Від Момчила він дізнався, що до Бургаса можна дістатися човном по морю. А звідти до Рудника, де мав бути Сірків брат, — рукою подати.
Але про це він поки що мовчав.
Через відчинені двері долітав стогін Якуба. Златка щохвилини бігала до нього, давала пити або поправляла постіль. Її гнучка постать то з’являлася в напівосвітленій кімнаті, то зникала в густій темряві хатини. Арсен зловив себе на думці, що заздрить Якубові. Хотілося, щоб то його голову піднімали Златчині руки, щоб йому вона підносила череп’яний кухоль з холодною джерельною водою. Він уже відчував, як у серце входить солодке п’янке почуття, що все більше хвилювало його. Перед очима весь час стояла Златка. Навіть тоді, коли він не думав про неї. Навіть уві сні… Тому й мучився зараз, не знаючи, на що зважитися: залишитися тут, щоб мати змогу захистити дівчину, чи їхати до Бургаса визволяти Нестора Сірка.