Почулося шурхотіння — і з дверей вийшла Стеха.
Не вклоняючись, мовчки стала і пильно подивилась на Чору і красиву жінку з важкою русявою косою. Незважаючи на тугу, що світилася в її очах, вона була свіжа і гарна, як щойно розквітла півонія. Молодість брала своє.
— Як тебе звати, дівчино? — спитала збентежена її красою Варвара.
Стеха мовчала.
— Тут тобі добре? Ніхто не зобиджає?
Дівчина і на цей раз не відповіла. Тільки по тому, як здригнулося її підборіддя і потемніли очі, Варвара зрозуміла, що не доб’ється від неї жодного слова.
Чора теж мовчав, але мати помітила, якими закоханими очима дивився він на красиву полонянку. І в її грудях разом із гірким щемом за власною молодістю, що поволі відходила від неї, раптом почала зростати гордість за сина, дорослого, змужнілого, обвіяного і обсмаленого пекучими степовими вітрами, і тривога за його майбутнє щастя. Де воно? Невже в цій дівчині?.. Вона окинула бистрим поглядом її гарно скроєну постать, привабливе обличчя, тугий жмут русявого волосся, і в другому закутку серця заклубочилися суперечливі почуття — жалю до полонянки, материнської любові, як до можливої майбутньої дружини сина, і гострої ненависті, як до молодої красивої суперниці.
— Ну, чому ж ти не хочеш відповідати моїй матері, Стехо? — спитав Чора.
Дівчина повернулася до нього, але відповісти не встигла. В цю мить з гурту невільників прудко вискочив невеличкий худенький чоловічок з перев’язаною рукою і вигукнув:
— Стехо! Це ти, Стехо?
Дівчина здригнулася, зблідла — і раптом з криком метнулася йому назустріч.
— Дядьку Іванику! — Вона впала чоловікові на груди, заридала. — І ви тут! І ви в неволі!.. А де ж Арсен?
Серед невільників пройшов гомін. Варвара і Чора мовчки дивилися на таку несподівану для них зустріч. Іваник здоровою рукою погладив Стеху по косах.
— Бідненька!.. Арсен розшукує тебе, дівчино, знаєш–маєш. У Немирові все перевернули — не знайшли. Поїхав теперечки у Крим, бо гадав, що тебе і Златку туди завіз людолов–салтан…
— О Боже! Я тут… А Златка… Не знаю, де вона…
— Ну, ти не тужи — він знайде вас! Ось тобі хрест! — Іваник справді перехрестився, від щирого серця бажаючи втішити дівчину. — Хоч би довелося йому весь світ обнишпорити — знайде! Ось хай скаже Кузьма, він добре знає твого брата…
Рожков привітався, з жалем глянув на Арсенову сестру.
— Не журися, дівонько! Іваник правду каже: Арсен розшукає тебе — і визволить або викупить.
Навколо них стовпилися невільники. Чуже горе на якийсь час заслонило їхнє власне — і посипалися поради та втішання. Та скоро люди замовкли і, згадавши про своє рабське становище, обернулися до господині.
— Добрий день, люди добрі! Добрий день, земляки і землячки! — привіталася Варвара–ханум.
— Добрий день, ласкава пані, — буркнув хтось тихо з гурту.
Невільники похмуро розглядали красиву жінку в розкішному шовковому одязі і вишитих бісером чириках. Хто вона, що так гарно говорить по–їхньому?
А Варвара–ханум мовчки дивилася на бранців, і на її очах блищали сльози. Скільки разів зустрічала вона таких нещасних з того часу, як сама потрапила сюди! Скільки тисяч пройшло перед нею, а звикнути до такого жорстокого видовища не змогла!
— Боже мій, чи ще хоч трохи залишилося людей на Україні, чи там уже один голий дикий степ? — промовила ніби сама до себе. — Коли ж скінчиться це лихоліття? Коли наша дорога вітчизна перестане кров’ю стікати, болем кричати, у нестерпній неволі конати?
Всі мовчали, вражені словами цієї незнайомої жінки.
Наперед виступив Кузьма Рожков.
— Про це варто б вам, ханум, запитати не в нас, а в яли агаси[20] та мурзи Кучука… Це вони найчастіше нападають зі своєю ордою на Правобережжя! Це вони разом з кримчаками та яничарами так плюндрують той край, що там справді скоро не лишиться жодної душі… Тож не в нас мали б питати, ханум, а в свого чоловіка, кривавого людолова!
— Рабе! — вигукнув вражений Чора і схопився за шаблю. — Як смієш так говорити?
Але мати притримала його руку.
— Облиш, Чоро! Цей сміливець правду каже, — і підвела очі на стрільця. — Як тебе звати, чоловіче?
— Кузьмою Рожковим, ханум.
— Кузьма Рожков… Спасибі тобі за відвертість… Ти смілива