Штаренберг уважно слухав кожне слово, але тривога і заклопотаність не зникали з його очей.
— Мене страшенно турбує те, що в місті лютує різачка. Ми кожен день ховаємо померлих. Хвороба забирає більше, ніж війна…
— Я доповідав і про це. Герцог просив нагадати вашому превосходительству, що мор і пошесть — невід’ємний супутник війни і особливо облоги… Однак, незважаючи ні на що, треба триматися. Відень здавати не можна!
— Ми й не думаємо про це! — вигукнув губернатор. — Одного не можу зрозуміти, чому Кара–Мустафа, знаючи про наше важке становище, не штурмує? Що він замишляє? І підкопів не робить.
Кульчицький надпив трохи вина, розгладив свої невеликі, підстрижені вуса. Погляд його був серйозний.
— Генерале, Кара–Мустафа не ждав такої відсічі, яку ви дали йому під час першого і другого штурмів. Втрати у турків величезні! В таборі теж багато хворих. Наростає незадоволення. Між воєначальниками починаються суперечки й незгоди. Тому великий візир, з огляду на все це, прийняв нове рішення…
— Яке?
— Він вирішив заморити обложених голодом.
— У нас вдосталь припасів. Він мусить знати про це.
— Чого не зробить голод, те докінчать хвороби… Крім того, він великі надії покладає на підкопи та міни. Турки — мастаки на такі роботи.
— Я знаю. Однак зараз не чути, щоб десь рили.
— Риють, генерале. Я знаю, що з боку Леопольдштадта ведеться два підкопи. З Пратера — один. Там зручно: сади підходять впритул до валу — є куди потайки виносити землю. Стежте пильно на цих ділянках! Не виключено, що й в інших місцях не дрімають…
— Спасибі, друже. — Генерал перехилився через стіл і потиснув Кульчицькому руку. — Це важливо для нас знати. Ми зробимо усе можливе, щоб протриматися якнайдовше. Але якщо облога затягнеться, ми загинемо. Вся наша надія на швидкий прихід короля і німецьких князів!
Ян Собеський, на якого такі великі надії покладав губернатор Відня Штаренберг, прибув у табір Карла Лотарінгського тільки наприкінці серпня, привівши з собою сміховинно мале військо — чотири тисячі вершників.
Був він злий, як тисяча дияволів.
Ще б пак! Якого сорому набрався! Всю дорогу як тільки згадував події останніх місяців, кров шугала йому в голову й заливала рум’янцем його одутле, брезкле обличчя. Прокляті магнати! Вони таки зробили так, як хотіли, — не дали на похід жодного злотого! На липень було його власними стараннями зібрано й екіпіровано чотири тисячі кварцяної кінноти — гусарів. До цього можна було додати дві тисячі жовнірів. Решта — кілька тисяч піхотинців, яких просив Леопольд, — то одне страмовище! Не вояки, а звичайні селюки — польські, українські, литовські та білоруські хлопи! У свитках, у білих полотняних сорочках, у постолах або навіть личаках! Невідомо, чи вміють вони стріляти з мушкетів. А яка артилерія! Всього двадцять вісім гармат! І це тоді, коли Кара–Мустафа має, як подейкують, близько тисячі, а на стінах Леопольдової столиці — двісті! Яка ганьба! Ось до чого довели магнатські інтриги й заздрощі! Кожен хоче бути королем, а для слави й величі ойчизни шкодує зайвого злотого. Прокляття!
Коли в Тарнову Гуру прибув від імператора Леопольда генерал Караффа й захотів побачити військо, яке мало йти під Відень, нічого було показувати. Довелося приховати в сусідніх селах і горе–піхоту, і нещасну артилерію… Продефілювала на плацу одна кавалерія, якою генерал залишився задоволений і попросив виступити з нею негайно — через Угорщину, щоб по дорозі приборкати повсталих проти австрійського гніту угорців.
Собеський через Угорщину не пішов. Далеко. А головне — не хотів бути на побігеньках у Леопольда, відомого хитруна й інтригана. Тому повів своє військо форсованим маршем навпростець — через Сілезію та Моравію.
В Голлабрунні його дуже радо зустрів Карл Лотарінгський, не приховавши, однак, розчарування, що з королем так мало воїнів.
Собеський відповів, що слідом іде гетьман Станіслав Яблоновський з головними силами. При цьому серце його тривожно занило. А що коли козаки відмовилися йти в похід і Менжинський повернувся з України ні з чим? Кого тоді приведе Яблоновський? Оту жалюгідну піхоту й артилерію, що лишилися в Тарновій Гурі?