Козаки похмуро стояли в узголів’ї хворого. Чим вони могли допомогти йому? Адже смерть уже торкалася його чола.
Трохи відпочивши і зібравшись з силами, Мирон знову розплющив очі. Пильно поглянув на дружину та дітей і голосом, який не міг викликати ні тіні заперечення, наказав:
— Феодосіє, вийди з дітьми на хвилину з хати! Я щось маю сказати Семенові і його другові… А також — Саві.
Феодосія з дітьми вийшла. Мирон трохи помовчав, потім простягнув Палієві руку.
— Семене, друже мій, дні мої полічені, і не сьогодні, так завтра я стану перед Богом. Помирати мені не страшно. Шкода тільки так рано розлучатися з білим світом… Та й це пусте!.. Одна думка мучить мене — як житиме Феодосія з малими дітьми? Пропадуть самі… Знаю, Сава допомагатиме, він добрий… Але ж у нього своя сім’я…
— Навіщо про це думати, брате? Дасть Бог, не помреш, — втішив хворого Палій. — І ще не один рік топтатимеш ряст!
— Е, братику, чує моя душа, що й цієї весни я вже не побачу. А краще послухай, що я тобі скажу…
— Кажи.
— Семене, друже мій, пообіцяй, що після моєї смерті ти не кинеш на поталу дружину і дітей моїх… Візьми їх під свою опіку… Ти — вдівець, я знаю… І тобі, ще не старій людині, теж потрібен домашній затишок і дбайливі жіночі руки. Повір мені, кращої дружини, ніж Феодосія, в усій Україні не знайдеш… Тож поберися з нею, якщо, звичайно, вона захоче, і будь щасливий!
— Мироне, про що ти говориш?! — вигукнув вражений Палій. — Ти ще живий. І ми сподіваємося — будеш жити.
— Ні, я вже зібрався ад патрес[7], друже. Більше того, я говорю з тобою, мені здається, з того світу… Тож не переч. І якщо твоя ласка — пообіцяй, що зробиш так, як я прошу…
— В цьому можеш не сумніватися: я зроблю все, аби доглянути твою сім’ю, друже. Ось тільки щодо Феодосії…
— Що саме?
— Ти не маєш права нав’язувати їй свою волю. Знаєш, жінка, мати у нас на Україні — всьому голова.
— Я не нав’язую. Я ж сказав — якщо вона захоче… Спасибі тобі, брате. Тепер мені і помирати буде легше. Ідіть! А Феодосія хай зайде…
Козаки вийшли.
А перед світанком втікачі були розбуджені голосним плачем Феодосії — Мирон помер.
Поховали його тут же, на безіменному хуторі, в старому погребі, бо нічим і ніколи було викопати в мерзлій землі могилу. Поставили над ним нашвидкуруч збитий хрест, постояли трохи, поки Феодосія і діти, заливаючись слізьми, припадали до дорогої могили, а потім рушили в дорогу.
Хуртовина ущухла, над безмежним засніженим полем сходило сліпучо–холодне зимове сонце. Бралося на мороз.
Палій махнув рукою — і валка знов повернула на північ.
Сніги випали в ту зиму такі, що коні провалювалися в них по черево. Тому тільки на десятий день вкрай знесилені втікачі добралися до Фастова.
Старовинне місто зустріло їх мертвою тишею. На засніжених вулицях — жодного людського сліду. Замість будинків — обгорілі чорні скелети, а уцілілі стояли без вікон і дверей. В закіптюжених кам’яних стінах єзуїтського колегіуму та костьолу, колись найбільших і найкрасивіших будівлях, що тепер теж зяяли проваллями вікон, з криком шугало вороння.
Валка зупинилася на горі, біля руїн замку. Звідси відкривався широкий краєвид на Унаву та заунавські простори. Вдалині на тлі іскристо–білих снігів густо зеленіла безмежна стрічка старезного соснового бору, що тягнувся до самого Києва.
— Ох, розкіш яка, Матко Боска! — вигукнув Спихальський, розкинувши руки і наставивши в голубий простір свої руді вуса. — Мав би я крила, то здійнявся б ниньки з цієї гори та й полинув понад всеньким цим краєм аж ген–ген до того лісу! Ех, і заздрю я, панове–браття, птахам, які ширяють високо в небі і можуть завжди, як тільки захочуть, з високості забачити красу тоту!
— І справді тут гарно, — погодився Арсен. — Незгірше, ніж у нас у Дубовій Балці над Сулою… Тільки сумно як — жодної живої душі.
— До чого довели землю нашу! — з почуттям сказав Палій. — І турки, і татари… І свої яничари… Витоптали, випалили, сплюндрували дощенту. Чи то ж підніметься вона знову коли–небудь?
Всі мовчали. Хто міг відповісти на це запитання? Бо хіба ж один Фастів у руїнах? Вони вже проїхали пів–України, і майже повсюди — попелища і запустіння. Скільки–то люду треба, щоб заселити цю пустелю? Скільки сил докласти?