Сірко поскакав перед лавами козаків.
— Браття, отамани, молодці, Військо Запорозьке! — звично звернувся він до воїнів. — Настала година, коли кожен повинен забути про все на світі, крім одного — як перемогти ворога. Кожен має битися сьогодні за двох, бо ворогів — не приховую цього — удвічі більше за нас. Але здавна відомо, що один добрий запорожець вартий трьох ординців. То хіба ж здригнеться у кого серце, хіба опуститься рука, якщо на нього нападе двоє або й троє?.. Пам’ятайте: Сірко ніколи не відступав! Тож чи знайдеться серед вас такий, хто сьогодні втечею зганьбить мою сивину і накличе на своє ім’я вічне прокляття й презирство всього товариства? Вірю: не знайдеться такого… Знайте: з отієї могили, — він показав рукою на горб, де стояв його намет, — я побачу сьогодні або нашу славну перемогу над Мюрад–Гіреєм, або знайду там свою смерть. Іншого бути не може. За вітчизну свою, за визволення з неволі люду християнського ми всі, браття, грудьми станемо тут проти ворога нашого ненависного, споконвічного! Перемога або смерть!
— Перемога або смерть! — відгукнулися лави воїнів.
— Умремо, але не відступимо!
— Слава батькові нашому — Сіркові!
Сірко поїхав далі вздовж неглибоких шанців, а зачаровані його проникливими словами запорожці любовно проводжали поглядами свого вождя, за яким ладні були йти у вогонь і воду. Від тих слів у них з’явилася така сила, яку, здавалося їм, ніщо в світі не могло зламати.
Об’їхавши поле, що через якийсь час мало стати кривавим бойовиськом, Сірко повернув назад і зійшов на могилу. Кошова старшина і наказні отамани Іван Ріг та Іван Стягайло, які на випадок смерті кошового мали заступити його в бою, розступилися і дали йому місце на самому шпилі.
— Глянь, Іване, до хана прибуває підмога, — тихо сказав Ріг, показуючи рукою через голови ординців, що вже вишикувалися і чекали наказу атакувати.
Справді, з півдня швидко наближалося у хмарі куряви військо.
— А може, то наші повертаються?
— Ні, Івась каже, що ясно бачить татарський одяг на вершниках… Та й знамена їхні… О, я навіть сам уже бачу!
— Так, так, і я бачу, — тихо промовив Сірко. — Ну що ж, замість двох на кожного з нас тепер стає по троє ворогів. Ото і всього!
На обличчі кошового не здригнувся жоден м’яз.
— Ти так спокійно говориш, Іване! — вигукнув Стягайло. — Можна подумати, що наперед знаєш наслідок бою.
— А чому ж — знаю! — відповів Сірко. — Ми сьогодні або переможемо, або загинемо… Одного не буде: ми не здамося — і тому я спокійний. Раджу і всім вам, отамани, так настроїти себе…
Він раптом замовк. У татарському стані сколихнулися передні лави. Стрепенулися бунчуки. Замаяли знамена.
Глухо і грізно застугоніла земля.
Кримська орда пішла в наступ.
Розоривши улуси понад Альмою, Качею та Бальбеком, Палій повернувся назад, щоб вчасно прибути в стан Сірка. Хоча і поспішав, бо часу лишалося обмаль, однак пішов новою дорогою: захотілося пошарпати ще кілька улусів і визволити невільників. Шлях його лежав з Булганака на Чатирлик, а вже звідти — на Джанкой і Сиваш.
Перед Джанкоєм від полоненого чабана–татарчука Палій дізнався, що годину чи дві тому тут пройшов хан з ордою.
Худий чорний татарчук стояв перед запорожцями, злякано поводив вузькими очима, дрібно цокотів зубами.
— Куди пішов хан?
— Аллах свідок, мурзо, я не знаю, — пробелькотів хлопець і махнув рукою. — Туди десь… До Сиваша…
— Скілько було орди?
— Не знаю, мурзо… Багато.
— Ну, тисяча чи десять тисяч?.. Чи двадцять?
— Двадцять, двадцять, — закивав головою хлопчина. — А то й більше… Коли б у мене було стільки овець, скільки воїнів у хана, то я був би багатший за самого падишаха, мурзо!
Палій задумався. Між запиленими бровами різко прокреслилася глибока зморшка. Що робити? Як з’єднатися з військом Сірка?
І чим більше думав, тим ясніше ставало йому, що він припустився помилки, обравши новий, довший шлях. Коли б з Бахчисарая він попростував на Ак–Мечеть, а звідти прямо на Джанкой, то виграв би півдня і вже давно був би у запорозькому таборі. Зараз же пробратися туди голим кримським степом, де все видно як на долоні, просто неможливо. Ординці враз помітять — оточать і знищать!
І Звенигора, і Воїнов, і Спихальський мовчали. Кожен думав те ж саме. Але нікому і в голову не приходило осуджувати необачний вчинок отамана. Бо винні були вони всі. То гаснуча надія примусила їх обрати інший зворотний шлях, який лежав по тих глибинних улусах, в яких, як їм розповіли і полонені татари, і звільнені бранці, томилося в неволі чимало християнського люду. Може, там десь Златка і Стеха, думали вони. Може, Газі–бей заховав дівчат–красунь подалі від очей ханських мубаширів?[12] Тож хіба могли вони повертатися на Україну, не переконавшись, що там їх нема?