Майже відразу напис і риси обличчя розіпнутого потьмарилися у мене в очах, сонце на небі зникло, і в цю полуденну пору стало так темно, що я заледве міг розгледіти навіть тих людей, які стояли найближче до мене. Пташиний спів стих так само, як це буває під час сонячного затемнення, замовкли й людські голоси, тож чутно було лишень дзенькання кинутих вояком костей об щит і пихкотливе дихання розіпнутих.
Я вирушив був на пошуки юдейського царя, як у попередньому листі напівжартома писав тобі, Тулліє. Перед єрусалимською брамою я знайшов його розіпнутим на пагорбі, ще живим. Зрозумівши, що написано на дошці, й побачивши колючий вінець на його голові, я ані миті не сумнівався, що знайшов того, кого подався був шукати, — чоловіка, народження якого віщувала небесна констеляція, царя юдеїв, який, за їхніми рукописами, мав постати, щоби правити світом. Як саме я це одразу так виразно зрозумів — цього я пояснити не в змозі. Але, мабуть, моя пригніченість, почавшись від самого ранку, готувала мене до похмурого видива.
Потемнінню неба я був радий, адже тепер мені не доводилося надто виразно бачити ганьбу і страждання розіпнутого. Що я вже встиг помітити — це те, що його дуже побито на обличчі й відбатожено за римським звичаєм. Тому він перебував у куди гіршому стані, ніж решта двоє розіп’ятих, які були дужими і зашкарублими чоловіками з простолюду.
Коли затемнилося сонце, на коротку хвилину стихли всі звуки природи й людей. Потім з юрби глядачів залунали вигуки подиву і страху. Я розгледів, що й центуріон здіймає очі й допитливо роздивляється небо навсібіч. Очі мої звикли до темряви, і я знову почав розрізняти обриси краєвиду і людей довкола себе. Помітивши переляк у натовпі, з нього видобулися високопоставлені юдеї, в яких за головними уборами можна було впізнати старшину, і книжники з величезними кутасами на краях одеж. Вони голосно кричали, щоб підбадьорити юрбу, і почали насміхатися з розіп’ятого. Пропонували йому довести, що він цар, і зійти з хреста. Вигукували вони й інші паскудства, пригадуючи йому слова, що їх він сам, мабуть, колись необачно казав народові.
Цим вони намагалися залучити юрму на свій бік, і де-не-де залунали поодинокі глузливі вигуки. Проте здебільша натовп уперто мовчав, немов бажаючи втаїти свої почуття. Судячи з одягу й облич, більшість глядачів належали до бідного люду, серед них було чимало сільських мешканців, які прибули на святкування Песаху. Мене огорнуло відчуття, що в серці вони співчувають своєму розіп’ятому царю, хоч і не наважуються цього показати з огляду на присутність легіонерів і власної старшини. У натовпі було багато жінок, і чимало з них затулили собі голову і плакали.
Почувши вигуки, розіп’ятий підійняв тріпотливу голову і обперся прибитими до хреста ногами. Його було розіпнуто із зігнутими коліньми, щоб він не занадто швидко помер від задихання. Пихкаючи, він вдихнув повітря; його закривавлене тіло тіпали судоми. Розплющивши імлисті очі, він повертав голову і роздивлявся на всі боки, немов шукаючи чогось. А на глузливі слова не відповідав. Йому й так непросто давалося витримувати муки у власному тілі.
Обидва інших розіп’ятих були ще при силі. Той, що висів ліворуч, скористався нагодою, щоб погримасувати люду. Для демонстрації своєї витривалості він повернув голову до царя і, мабуть, схотів по-жалюгідному вдовольнити свій гонор, тому що підхопив кепкування.
— А чи ти не той помазанець? — вигукнув він. — Тоді допоможи собі й нам.
А той розіпнутий, що висів праворуч, докоряв йому з хреста і заступався за царя, кажучи:
— Ми страждаємо за вчинки свої, а от він не скоїв жодного зла. — Далі він покірливо й сумно звернувся до царя з проханням: — Спогадай мене, Ісусе, коли прийдеш у царство своє[1].
Його ось-ось мала спіткати болісна смерть, а він далебі казав іще про царство! Якби я був таким, як колись, я би напевно розсміявся, побачивши цю непохитну відданість. Але сміятися не хотілося. Для цього та перемова була занадто жалібною і приголомшливою. Та ще більше я здивувався, коли юдейський цар лагідно повернув до нього свою стражденну голову і втішив його, кажучи придушеним голосом:
— Ти будеш зі мною в царському саду.
Я не зрозумів, про що йдеться. Цієї миті повз мене проходив книжник, який допитливими очима недовірливо оглядав натовп. Я затримав його і спитав:
— А що ваш цар розуміє під царським садом? Чому його розіпнули, якщо він не скоїв жодного зла?
1
Тут і далі уривки з Біблії наведено за виданням: Біблія або Книги Святого Письма Старого і Нового Заповіту (переклад Івана Огієнка) відповідно до того, як їх подано в оригінальному тексті роману. —