— Гадаю, ти не безнадійний, Джеку. Звісно, якщо нам пощастить подолати твій огидний потяг до жовтого плавленого сиру.
Принесли їжу. Джек накинувся на камбалу — гарячу, приправлену лимоном, смачну. Лілі лише трохи поколупалася в тарілці, з’їла кілька стручків квасолі, а тоді заходилася совати те, що залишилось, по тарілці.
— Заняття в школі почалися два тижні тому, — повідомив Джек під час вечері.
Коли він побачив великий жовтий автобус із написом на боці «Районна школа Аркадії», то відчув провину. Зважаючи на обставини, він вирішив, що це, імовірно, абсурдно, але так і було. Він начебто грався в прогульника.
Лілі запитально глянула на сина. Вона замовила й устигла спорожнити другу склянку. Офіціант саме ніс третю. Джек знизав плечима.
— Просто вирішив, що варто згадати.
— Хочеш піти до школи?
— Га? Ні! Не тут!
— Чудово, — відповіла вона. — Бо у мене все одно немає твоїх чортових довідок про щеплення. А без документів до школи тебе не пустять, приятелю.
— Не називай мене приятелем, — відповів Джек, але Лілі не вичавила із себе й легкої посмішки на давній жарт.
Хлопчику, чому це ти не в школі?
Він кліпнув очима. Здавалося, що голос пролунав десь поруч із ним, а не в голові.
— Щось трапилося? — спитала мати.
— Ні. Ну… в цьому парку атракціонів «Дивосвіт» є один чоловік. Сторож, наглядач чи щось таке. Він негр. Так ось, він питав мене, чому я не в школі.
Мати нахилилася вперед; вона припинила жартувати й була лякаюче жорстокою.
— Що ти йому сказав?
Джек укотре повів плечима.
— Сказав, що одужую після мононуклеозу. Ти ж пам’ятаєш, що було з Річардом. Лікар сказав дядькові Морґану, що Річард не повинен ходити до школи шість тижнів, але він може гуляти на вулиці й таке інше. — Джек ледь усміхнувся. — Я вважав, що він щасливчик.
Лілі трохи розслабилася.
— Мені не подобається те, що ти розмовляєш із незнайомцями, Джеку.
— Мамо, він лише…
— Мене не цікавить хто він. Я не хочу, щоб ти розмовляв із незнайомцями.
Джек подумав про негра, його сіре, схоже на залізну мийку волосся, темне зморшкувате обличчя, його дивні, наповнені світлом очі. Він підмітав щіткою велику залу з гральними автоматами на пірсі. Ця зала була єдиною частиною «Дивосвіту Аркадії», що залишалася відчиненою цілий рік. Однак вона стояла пусткою; там були тільки Джек, негр та двоє старих у дальньому кутку. Поринувши в апатичну тишу, дідусі грали в скібол.
Але зараз, коли Джек сидів у цьому доволі лячному ресторані разом з матір’ю, не негр, а він сам ставив запитання:
Чому я не в школі?
Все так, як вона й сказала, синку. Жодних довідок про щеплення. Жодних медичних карток. Гадаєш, вона захопила із собою твоє свідоцтво про народження? Невже і справді так вважаєш? Вона тікає, синку, і ти тікаєш разом із нею. Ти…
— Є новини від Річарда? — увірвалася мати в хід його думок, і, коли вона це сказала, Джек збагнув. Ні, надто м’яко.
Він відчув, як усвідомлення розчавило його. Руки смикнулися, склянка впала зі стола. Розбилася.
Джеку, вона майже вмерла!
Голос із піщаного виру. Той, що лунав у його голові. Це був голос дядька Морґана. Ніякого «можливо», ніякого «майже певен», ніякого «схоже на те». Це був справжній голос. Голос Річардового батька.
— Що там таке з тобою трапилося, Джеку? — запитала мама, коли вони їхали машиною додому.
— Нічого. Просто моє серце виконало той маленький великий рифф Джина Крупи[26], — хлопчик миттю затарабанив по «торпеді» для демонстрації. Провів вентиляцію в картері, як у «Головному Госпіталі»[27].
— Ану не корчи мені тут мудрагеля, — у тьмяному світлі приладової дошки Лілі виглядала блідою та лютою. Між середнім та підмізинним пальцями вона, як завжди, стискала цигарку. Мама вела авто дуже повільно, ніколи не перевищувала за сорок. Вона завжди так водила, коли випивала. Жінка висунула сидіння до межі, спідниця задерлася, оголивши тонкі журавлині коліна з боків кермувальної колонки, а підборіддя нависало над кермом. На мить вона стала схожою на якусь відьму, і Джек швидко відвів погляд.
— Я не… — пробурмотів він.
— Що?
— Я не корчу. Це була лише судома, не більше. Вибач мені.
— Усе гаразд, — відповіла вона. — Я гадала, що це якось пов’язано з Річардом Слоутом.
26
Юджин (Джин) Бертрам Крупа (1909—1973) — американський барабанник-віртуоз, зірка «свінгової ери». Відомий своїм дуже енергійним і яскравим стилем.
27
«Головний Госпіталь» («General Hospital») — американська мильна опера, що демонструється з 1963 року по сьогоднішній день. Входить до Книги рекордів Гіннеса як третя найдовша мильна опера в США.