— Гадаю, ми вже з тобою достатньо наляскалися язиками, — сказав Спіді, — Джеку-Мандрівнику, просто повір у це: я б ніколи не казав тобі кудись іти, якби ти не міг зробити щось хороше.
— Але…
— Тихо, Джеку-Мандрівнику. Нема сенсу говорити, поки я не покажу тобі, про що я. Діла не буде. Ходімо.
Спіді поклав руки Джекові на плечі та повів його навколо каруселі. Вони вийшли крізь двері й побрели однією з алей пустельного парку розваг. Зліва від них стояло приміщення атракціону «Демонічні авто», уже замкнене на всі замки та з позабиваними вікнами. Праворуч від них стояло декілька будок: «Накинь і виграй»[37],«Класна піца з пірса & Пончики-хлоп’ята», дрібнокаліберний стрілецький тир (також позабивані; вицвілі дикі тварини мчали через дошки — леви, тигри, ведмеді тощо). Вони вийшли на широку головну вулицю, що називалася Променад-авеню[38] — жалюгідна імітація Атлантик-Сіті: хоч «Дивосвіт Аркадії» і мав пірс, але справжнього Променаду в ньому не було. Тепер будівля з гральними автоматами стояла за сотню ярдів зліва, а арка, що була входом у «Дивосвіт Аркадії», була за двісті ярдів праворуч. Джек чув розмірений, важкий гуркіт прибою та поодинокі крики чайок.
Хлопчик поглянув на Спіді, збираючись запитати в нього, що тепер, що далі, усе по-справжньому чи то лише жорстокий жарт… але натомість промовчав. Спіді простягнув йому пляшку із зеленого скла.
— Це… — почав Джекі.
— Бери, — сказав Спіді. — Багатьом із тих, хто йде туди, не потрібно нічого такого, але ж ти давно там не був. Так, Джекі?
— Не був.
Коли він востаннє заплющував очі в цьому світі, а розплющував їх у магічному Дивовидді, краї з багатими, насиченими запахами та глибоким прозорим небом? Минулого року? Ні. Ще раніше… У Каліфорнії… по смерті батька. Тоді йому було…
Очі Джека розширилися. Дев’ять років? Так давно? Три роки тому?
Було страшно замислюватися над тим, як легко та спокійно ці видіння, часом приємні, часом похмуро-тривожні, просто вислизнули в нікуди — наче значна частина його уяви померла, безболісно, не сповістивши його про свій відхід.
Він швидко взяв пляшку з рук Спіді, мало не впустив її. Його охопила легка паніка. Деякі з Дивовидь тривожили, так, і мамині чітко озвучені застереження не змішувати реальність і вигадки (іншими словами, не втрачай глузду, друзяко Джекі, гаразд?), звісно, трохи лякали, але зараз він збагнув, що зрештою не хотів утрачати той світ.
Він глянув у очі Спіді та подумав: «Він і про це також знає. Знає все, про що я тільки не подумаю. Хто ти, Спіді?»
— Якщо ти довго там не бував, можеш забути, як потрапити туди за власним бажанням. — Спіді кивнув на пляшку. — Ось тому я й даю тобі цей магічний сік. Ця штука особлива. — Останню фразу Спіді вимовив мало не побожним тоном.
— Вона звідти? З Територій?
— Нєа. Трішки магії є навіть тут, Джеку-Мандрівнику. Небагато, але є. Цей магічний сік прибув із Каліфорнії.
Джек із сумнівом поглянув на негра.
— Ну ж бо. Сьорбни крапельку, і ми дізнаємося, чи не помандруєш ти. — Спіді ощирився. — Коли напитися цього вдосталь, то опинишся, де тільки забажаєш. Ти зараз дивишся на того, хто знає.
— Господи, Спіді, але… — Йому раптом стало трохи страшно.
Рот пересох, сонце, здавалося, світило надто яскраво, і він відчував, як у скронях стугонить пульс. Під язиком з’явився мідний присмак, і Джек подумав: «Ось яким на смак буде магічний сік — жахливим».
— Якщо злякаєшся і захочеш повернутися, сьорбни ще раз, — сказав Спіді.
— Вона перенесеться зі мною? Пляшка? Ви обіцяєте? — думка, що він може застрягти в містичному світі в той час, як його мама хворіє, а Слоут діймає її, була жахливою.
— Я обіцяю.
— Добре. — Джек підніс пляшку до губ… тоді на мить опустив руку. Запах був огидним — гострим і гірким.
— Я не хочу, — прошепотів хлопчик.
Лестер Паркер подивився на Джека, губи його всміхалися, але навіть натяку на усмішку в очах не було — тільки суворість. Немилосердна. Жахна. Джеку згадалися чорні очі: око чайки, око виру. Його охопив жах.
Він простягнув пляшку Спіді.
— Можете забрати її назад? — запитав він, і голос його обернувся на безсилий шепіт. — Будь ласка.
Спіді не відповів. Він не нагадав Джекові, що його мати вмирає чи що сюди їде Слоут. Він не назвав Джека боягузом, хоча хлопчик ще ніколи в житті не почувався більшим боягузом, ніж тепер. Навіть коли він у літньому таборі «Аккомак» відступив від вишки для стрибків у воду та діти зашикали на нього, було легше. Спіді просто відвернувся від нього та засвистів на хмари.
37
«Накинь і виграй» — популярна ярмаркова гра, мета якої — з певної відстані накинути кільце на приз.
38
«Променад» («Boardwalk») — одна з головних туристичних принад Атлантик-Сіті. Збудований іще в 1870-х роках дерев’яний поміст на узбережжі океану. Вздовж набережної розташовані казино, бутики та сувенірні крамнички.