— Не послаблюй, бо зірветься! Підкручуй, підкручуй.
Обличчя Едека розчервонілося. Він поволі намотував жилку, відчуваючи сильний опір, часом ривки — тверді, раптові, ніби хтось притримував блешню у воді.
Зненацька попустило, Едек уже злякався, що риба зірвалася, коли це раптом щось перевернулося біля самої поверхні, блиснуло білим черевом, знову потягло вниз так, що жилка натяглась і вудлище мало не випало хлопцеві з рук.
— Як сильно тягнутиме, то відпускай потроху... Тепер підкручуй, підтягуй ближче до човна!— Метек давав поради, пильно стежачи, як здригається жилка.
Тягнути ставало важче. Щука впиралася дужче. То була велика рибина, певно, казав Метек, більше ніж чотири кілограми. Жилка сіпалася, вудлище тремтіло в руках.
— Підтягуй, підтягуй, тільки не дуже відпускай, бо хтозна, як вона вчепилася за гачок...— Метек стояв з підсакою напоготові і, нахилившись над бортом, пильно стежив.
Зненацька сильно шарпнуло, і котушка гучно задирчала. Тільки десь за хвилину Едек зміг стримати жилку, яка швидко розмотувалась. Гарячково почав знову намотувати її. І знову відчув опір. Тоді він трохи відпустив. Риба була щораз ближче, тягнула на дно. А дно там було глибоке.
— Тепер уже не попускай, підтягуй ближче до човна, сюди до мене, до мене...— Метек занурив підсаку у воду. За кілька метрів од човна щука вистрибнула на поверхню. Вона була здорова, пінила воду, б’ючи хвостом, вигинаючись усім товстим тілом. Едек тремтів, невпинно намотуючи жилку.
Відчайдушним стрибком риба вискочила з води, шарпнула вбік, знову задирчала котушка, блиснула, швидко розмотуючись, жилка. Вражений Едек аж скрикнув; слухаючи Метека, він завзято крутив котушку. Не відчував опору, ще думав, що риба коло борту, під човном, але ні, бо з води несподівано виринула блешня. Хлопці глянули на неї, ще не дуже тямлячи, що сталося.
— Зірвалася, хай їй чорт,— вилаявся Метек, важко сідаючи на лаву і кидаючи під ноги непотрібну вже підсаку. А потім раптом розсердився: — Але ж і ти роззява! Де це видано — попускати жилку, коли риба біля поверхні. Так завжди зірветься... Теж мені рибалка...
— Слухай,— похмуро буркнув Залєський,— я не люблю, коли хтось починає мене повчати! Раджу тобі, краще...
І урвав, хоч гнів його й не минув. Згадав, що він у боргу перед Метеком.
А той тільки глянув на товариша і тихо сказав:
— Вибач... Усяк буває. Ляпнув зопалу, бо шкода було такої рибини. Ну, давай далі...— І, розмахнувшись, кинув так, що блешня аж захурчала в повітрі.
Едек теж почав мовчки закидати. Але вже без попереднього мисливського азарту. Кинув кілька разів, а тоді взагалі перестав, сів на кормі, дивився, як закидає товариш.
— Якщо тобі вже набридло, то, може, вийми якір і помалу веслуватимеш понад берегом. Тут уже нічого не візьме...
Едек послухав, міряв воду рівними помахами весел, які тихо поскрипували в немазаних кочетах.
Метек витягнув невеликого окуня. А далі скільки не кидав — марно. Сонце ставало червоніше і більше, опускаючись до горизонту. Сутеніло. Над озером потягнуло різким холодом.
— Все.— Метек старанно змотував жилку. Залєський повернув човна додому. Раптом усміхнувся:
— Але ж і переживання, хай йому чорт! Ніколи б не подумав.
— Тепер уже слабо бере. Ось як замерзне, тоді з ополонок тягатимем окунів. Теж цікаво, скажу тобі.
— Е, зимою я або в Ольштині бешкетуватиму, або сидітиму в тюрмі, — враз відмахнувся Едек. Жаль за втраченою рибою і усвідомлення невдачі викликали у нього похмуру байдужість.
— У тюрмі? — здивовано повторив Метек.
— А ти думаєш! Що, коли я вбив того Красавчика?
Сам не знав, відкіля взялась у нього та щирість. Він же палив за собою останні мости. А проте рішуче брів далі.
— Дівчина кричала на все горло, що той неживий. Хто його знає, трубка була важка, а я вдарив з усієї сили. Такою штукою легко й череп розвалити. Тепер розумієш, чого мені довелося тікати з Ольштина?
Метек сидів, широко роззявивши рота.
— Ти міг би бути вбивцею? Ти? — В його словах крилися недовір’я і страх.
Едека терзав раптовий приплив жалю і водночас — цинізму.
— А чому ні? Та й хіба комусь потрібен такий, як я, хтось потурбується про мене, подумай? Ріс як попихач, спочатку у дядька, потім у сестри — гірше, ніж хтось зовсім чужий. Я бешкетував, було таке, але не крав, не робив ніякого свинства... Ну й що? Всі повставали проти мене, витурили зі школи за рік до закінчення, пішов я на роботу, надривався, як дурний. Майстер прив’язався, хотів, щоб я займався для нього халтурою. Я відмовився, тоді він почав чіплятися. Дістав у морду. За два дні я вилетів з роботи, назвали мене хуліганом. І та слава йшла за мною скрізь, де я тільки пробував зачепитися, мене за будь-яку дрібницю звільняли. Нарешті я сказав, що плюю на всіх їх, а якщо вони так дуже хочуть, щоб я був хуліганом, то прошу — я буду. І почалися оті квитки, інші заробітки — не крадіжки, ні, але й не дуже чесні. Горілка, дівчата, скандали, бійки. Гроші були, мав у що вдягтися, навіть сестра менше пащекувала, коли я кинув їй на стіл кілька сотень. Аж поки не підвернувся Красавчик — дістав по черепу, мабуть, витягнув ноги. Дивуєшся? А ти на моєму місці зробив би інакше?