Метек не відповів. Сидів, зіщулившись, на лаві, тремтів, не знати — від враження чи від холоду, який дихнув на води й ліси. Над їхніми головами, важко лопочучи крилами, пролетіла сова. Десь далеко-далеко загавкали собаки. Було вже майже зовсім темно, тільки на заході небо ще палало рожево-червоним сяйвом, віщуючи на завтра сильний вітер.
Човен з розгону вдарився об дошки помосту, який правив за причал. Хлопці мовчки зібрали рибальське спорядження, вискочили на берег. Стежка поміж кущами і деревами вилася вгору. Попереду темною плямою замаячила стодола. Едек став, зупинив товариша.
— Слухай, не кажи нічого батькові. Я завтра виїду.
— Куди?
— Не знаю.
Метек раптом схопив його за плечі так сильно, що Залєський аж здивувався, відкіля у цього хирляка така сила.
— Ні, не поїдеш. Зостанешся тут. А той Красавчик чи як там його, може, й живий. Звідки ти знаєш?
— А якщо ні?
— Ще буде час подумати... Тепер про все це вже не треба говорити. Я повинен усе обміркувати, для мене це надто несподівано...
Велика тінь шмигнула біля них, почала лащитися Метекові до колін.
— О, Рекс! Батько вже дома...
IV. Перші постріли
Лісничий сидів за столом похмурий. Їв мало, бурмотів щось сам до себе, часом поглядав на Павла, який сидів навпроти, потім знехотя усміхався, хитав головою.
— Що вам муляє, дядьку?— спитав молодий лісник з бадьорим, рум’яним обличчям і бистрими очима.
— Та нічого, нічого, всякі там свої клопоти...
Едекові стало ніяково. Подумав, що пан Гасинець, певно, дізнався від Метека про його злочин і міркує, як би тепер позбутися небажаного гостя. А може... може, і щось більше? Може, хоче віддати його міліції? Едек горбився над столом, а думки його то вгамовувались, то знову нестримно бунтували. Ні, він не допустить, щоб його взяли, він тікатиме... Але як же Метек проговорився? Едек спідлоба глянув на товариша. Стомлений, блідіший, ніж звичайно, той мовчав, ніби теж піддався загальному настроєві.
Лісничий відсунув тарілку, забряжчали виделка, ніж. Закурюючи цигарку, якось несміливо і лагідно усміхнувся до Павелка. Він любив свого вихованця, радів, що той сильний, спритний, уміє дати собі раду в житті.
— Знаєш що, давай встанемо сьогодні десь опівночі. Ти візьмеш другу рушницю, пробіжимось по лісу...
— Шастають? — кинув той догадливо.
— Вже тиждень. Двох биків убили, це я точно знаю. Кількох сарн і козла теж не вистачає. Чути постріли. Часу нема, погода стоїть гарна, треба поспішати з вивозкою, про насіння без угаву торочать, щоб більше дали. Нарешті спохватилися, що треба саджати, бо інакше переведуться ліси...
— А ці тим часом користаються, зло не спить...— тихим, ніби не своїм голосом втрутилася раптом лісничиха.
Едек забув про недавнє горе. Слухав жадібно, переводячи погляд з обличчя на обличчя. Насувалася якась пригода, про це свідчили не тільки слова, але й поводження лісничихи, смутної і зовсім не такої рішучої, як завжди. Наважився, запитав:
— Браконьєри?
Лісничий сумно кивнув головою.
— І що, не можна їм нічого зробити? А звідки у них зброя? За це ж, мабуть, суворо карають, правда?
Пан Гасинець іронічно засміявся:
— Дуже суворо! Добре, якщо оштрафують на п’ятсот злотих, а часто кінчається просто зауваженням. А за бика такий бандит може взяти й дві тисячі. Статті Карного кодексу до них ніхто не застосовує, дідько його знає чого...
Едек завагався:
— Може, я теж пішов би з вами, га? Все одно сиджу без діла...
— Облиш, людино добра. Тут можна добряче по голові дістати, не варто ризикувати, до того ж без зброї. Та й що ти розбереш у лісі в темряві. На це треба мати нюх і зір лісника. Зрештою, заблудишся десь, тільки клопіт буде. Відпочивай, хлопче, і не мороч собі нічим голови.— Лісничий підвівся з-за столу.— Треба ще заглянути до старшого лісника. Він хотів побалакати зо мною, але вдень було ніколи.
Лісничиха прибирала зі столу. Занепокоєно поглядала на чоловіка. Останнім часом він знову скаржився на болі в шлунку. Коли хвилювався — починала пекти печія, тоді він раз у раз пив розведену соду. Ось і тепер бряжчав у кухні склянками.