— Слухай, Павел, а завтра мене лісничий не візьме?
— Ні. Це ризиковано, інколи трапляються такі браконьєри, які однаково легко можуть стріляти і в оленя, і в лісника. Дядько не захоче наражати тебе на небезпеку... Ну, бувай.
— Бувай!
Едек лишився сам. До кабінету зазирнула пані Гелена, спитала, чи не хоче він свіжого молока,— щойно видоїла. Хлопець зніяковів од такого піклування, подякував.
Дивився на стіни, завішані мисливськими трофеями.
Над невеличкою, оббитою червоним плюшем кушеткою розкинув крила здоровенний глухар, дивився без ніякого виразу скляними очима. Рядом з іклами диких кабанів були роги оленів. На кожному розі — по п’ять, сім, на найбільших навіть по дев’ять відростків. Залєського зацікавив цей мисливський світ, у пам’яті зринули десь почуті чи прочитані оповіді про нетрі, про облави. Тут, певно, водяться й вовки, така глушина...
Вгорі щось застукало, потім почулися кроки. То Метек, мабуть, закінчив сьогоднішню науку. Звідки у цього хлопця така твердість і сила волі! Вчиться день і ніч. Хоче надолужити ті роки, коли йому довелося перервати навчання, щоб лікуватися. Едек з гіркотою згадав, як по-дурному закінчив свою науку він сам. Ще рік — і мав би атестат зрілості, а так — повис у порожнечі. Та що ж — вовчий білет, як казали,— то не дрібниця. Його не хотіли прийняти до жодної іншої школи. Сидів удома, потім пішов на роботу, бо сестричка й зятьок бурчали, що життя дороге, прогодувати його нелегко... Ех, нехай йому чорт, чого там шкодувати!
Вийшов у коридорчик. Хотілося перекинутись кількома словами з Метеком. Той саме чалапав скрипучими сходами вниз і стомленими очима глянув на товариша.
— Напрацювався?— спитав Едек.
— Може, не так напрацювався, як намучився від того, що не здолаю сам усе збагнути. А книжок немає. Треба буде знову їхати до Ольштина, порадитись, просити допомоги...
Залєський здригнувся. Невже це натяк?
— Мабуть, і я поїду з тобою. Пора вже мені вертатись. Коли ти збираєшся?
Він говорив спокійно, але всередині у нього все збурилось. Ні, він не хотів повертатися, не хотів. І раптом у голову стрельнула рятівна думка. Випередив Метекову відповідь:
— Спробую ще в Піші, може, на фабриці є яка робота. От якби шофером, добре було...
— Ти водиш автомобіль?
— Працював півроку. А потім напився і розбив машину. Мене й витурили. І це ще добре, могло бути гірше — тюрма... Тепер я б уже не пив під час роботи...
Метек тільки на мить пожвавішав, а тоді знову став байдужий. Позіхнув широко, аж затріщало. Едек засміявся.
— Дивись, а то щелепи зірвеш із завісів, кажуть, таке буває.
— Спати хочеться. І ти б уже лягав...
— Слухай-но, а може, підскочимо завтра на рибу? Може, піде краще, ніж того разу?
— Не знаю, мені ще багато зубрити. Ідіть з Павлом...
Запала мовчанка. Едекові стало ясно, що Метек уже не хотів мати ніяких близьких стосунків з ним. Уникав його. Ну що ж, після того, що він довідався...
Одначе це боліло йому, страшенно боліло. І він схопив товариша за руку.
— Метек, слухай, ти повинен поговорити зі мною, повинен.
— Про що?
— Ти добре знаєш про що. Іди сюди.— Едек майже силою втягнув його до кабінету. Метек не впирався, сів на червоній кушетці.
— Кажи.
Едек ходив сюди й туди по невеличкій кімнаті. Тепер йому забракло слів, він не знав, як висловити все те, що кипіло в душі, що так сильно йому боліло.
— Зрозумій, Метек, я не певен. Ніхто ще не міг нічого знати...— вибухнув він раптом.
Метек приклав палець до губів, застерігаючи, щоб говорив обережніше.
— Гаразд, я можу тихше, хоча мені все байдуже... Ну, а якщо навіть і правда, якщо той і загинув, то що? Я ж не хотів, я оборонявся. Він би мене вбив. Він пересилював. Це випадок, що дівчина подала мені тоді трубу. Розмахнувся з останніх сил. Де ж тут моя вина, де?
Гасинець зсутулився, ще дужче зблід. У тьмяному світлі гасової лампи обличчя його провалилося, тільки очі поблискували.
— Не знаю, я не знаю, наче й правда твоя, але щось тут не гаразд. Мене самого це мучить. Я розумію тебе, хочу розуміти, проте цього мені мало, мало...
— То що я маю робити? Іти віддатись міліції? Хто мені повірить, що я цього не хотів, що то випадково, що він сам напав на мене, що я не збирався битись? Метек, ти мені поміг, не відмовляйся ж і далі, поможи. Це ж страшно...— Голос його раптом спав, у ньому забриніла туга, якась похмура покірність.
Гасинець стиснув голову обома руками й сидів так, похитуючись то в один бік, то в другий. Його тінь танцювала на стіні, де висіли роги та ікла.