Неспокійно прислухався до звуків знадвору. Від кожного гучного кроку на вулиці серце так і заходилося. Може, це по нього? Викурив усі цигарки. Зять і сестра вже спали. Його не брав сон, він, зрештою, боявся сну. Хотів уявити, що з ним буде... Знову прикладав компреси. Опухи помітно спали. Стінний годинник на кухні пробив три чверті на дванадцяту. Отоді йому і спало на думку тікати. Тікати з цього дому, де він ніколи не зазнав ні крихти сердечності, де завжди бачив тільки холодну корисливість; тікати з міста, де так чудернацько кривуляли його літа, і, може, навіть із країни, в якій він не бачив для себе майбутнього.
Збирався швидко. Засунув у кишеню пачку грошей, здивований, що їх зібралося так багато,— майже три тисячі, і здебільшого це — від перепроданих квитків. Увіпхнув у сумку кілька сорочок, штани, ще якийсь дріб’язок. Зляканий і збуджений, квапився так, що не міг потрапити ключом у замок. Сестра перевернулася на другий бік. Едек зупинився, підійшов до неї.
— Юля!— зовсім грубо смикнув її за плече.— Юля!
— Що тобі?— промурмотіла крізь сон.
— Слухай, я поїду на деякий час — на тиждень, може, на місяць. Притримай моє місце, я заплачу...
Сестра прокинулася. Сіла на ліжку, навпомацки шукала вимикача маленької нічної лампи, будила чоловіка.
— Едек виїжджає... Що він наробив? Щоб на нас біди якої не накликав. Гей, ти чуєш, Едек виїжджає...
Зачиняючи за собою двері, Едек чув їхні стурбовані голоси, бачив, як засвітилося світло. Не без злорадства подумав, що тепер вони будуть сушити голову, метикувати, можливо, ховатимуть якийсь крам, куплений хтозна-де.
Тільки відійшовши вже далеченько, ляснув себе долонею по лобі. Він же не має уявлення, що робити далі. Утік з дому — боявся того, що могло там з ним статися, та й сам себе боявся. Не міг витримати в тій тиші, яку порушувало важке дихання людей, що забулися сном, не міг витерпіти задушливого запаху спітнілих тіл і кухонного смороду. Хотів покинути помешкання, яке не було для нього домом... Сказав Юлі, що виїжджає... Виїжджає — то, може, й добре. Але куди? Куди йому їхати? Це ж не на курорт. Аж усміхнувся на ці слова, такі недоречні видалися вони в його становищі...
Підняв комір пальта. Пошукав цигарку. Не було. Дванадцята година, де тепер дістанеш щось курити? Всі забігайлівки вже закриті... Згадав про вокзал. Знов усміхнувся. Якось так чудно все складалося. Казав про виїзд, тепер іде на вокзал. Купить собі квиток будь-куди, аби якнайдалі звідси...
На вулицях було порожньо. Глухо загупали кроки міліцейського патруля. Едек зіщулився — може, його вже шукають? Але міліціонери байдуже пройшли повз нього.
Скривився трохи на яскраві вогні заповненого людьми вокзалу. Звертатимуть увагу на його побиту, в синцях пику, може, саме тут вона впаде міліції в око. Тим часом мало кого цікавив плечистий, високий юнак із сумкою в руці, який зупинився спочатку біля кіоска, потім протискувався крізь натовп коло кас до вокзального ресторану. Ледь ковзне хтось там мимохідь поглядом по його обличчю і проходить, зайнятий своїм...
Едек з насолодою припав губами до холодного пива.
Через мегафон сповістили про відхід якогось поїзда. Люди кинулися на перон. У залі стало значно вільніше. Було пів на першу. Едек подумав, що тепер саме пора щось вирішити. Не сидітиме ж він тут вічно. Треба купити квиток на найближчий поїзд. Ба, куди ж? Отак міркуючи, замовив собі третій кухоль пива, хоч уже не дуже й хотілося.
В ресторані було тепло від людського дихання і нагрітого вологою одягу. Кислий запах пива висів у повітрі. Едекові це не заважало. Думка його працювала ліниво, він відчував якесь дивне отупіння. Сидів так і сидів, дивлячись на випадкових компаньйонів, попиваючи холодне пиво, нічим не хвилюючись... Не так, як отой хлопець, котрий весь час позирає на годинник.
«Хвилиночку, таж я знаю того типа... Це ж той мій хирлявий, їй-богу...»
— Гасинець! Метек! — не роздумуючи, Едек кинувся до нього через кілька столиків.
Худий блондин з розпатланим волоссям здивовано глянув навколо. Спершу він не впізнав шкільного товариша. Але в обличчі, яке прикривав надітий дуже по-модному кашкет, в усміху, що був якийсь чудний на тому обличчі — пом’ятому, в синцях,— проступало щось знайоме.
— Едека не пам’ятаєш?
Аж тепер Гасинець упізнав Залєського. Його довгасте бліде обличчя засяяло зичливим усміхом. Виправдувався, що зразу не впізнав...
— Ну, певно, минуло ж більше як три роки... Та й пика у мене добряче розмальована, рідній матері було б нелегко впізнати такого синочка... Розказуй, як ти? Вигляд трохи кращий, але все одно якийсь дохлий...