Ми подумали: нічого, він зараз відпочине, розслабиться, вип’є, і ми отримаємо нашого старого Женьку, душу компанії, веселуна і балагура. Нічого. Під’їжджаючи до мого дому, Женік поблажливо похвалив дорогу, організовану Михайлом, і заохочувально сфотографував нас усіх на тлі відремонтованого будинку.
Ну, ви знаєте, як ми можемо прийняти гостя. Як мама навчила. Що вже ми тільки не клали на стіл – мій дідусь-гурман тішився, мабуть, на небесах. Женік, тобто Джеймс, вийшов до столу з ванної ще похмуріший, ніж був. Він понарікав на занадто жорстку воду і повідомив, що користується милом та шампунем лише фірми «Клінік». І жодними іншими. А у мене у ванній кімнаті «Клінік» він не знайшов.
Сіли за стіл. Ну! Ось тут наших зголоднілих хлопців, котрі до того ж стоїчно витримали спокусу в аеропорту, спіткало нове випробування. Джеймс склав свої пухкенькі білі випещені лапки під підборіддям і заходився молитися. Сказав, що без цього взятися до трапези не може. Молився довго, гучно, надсадно, докладно, скорботно, з докором поглядаючи на нас. Він перелічив усіх своїх родичів, родичів дружини, подякував небу за вдалий переліт і за нову краватку, придбану в «Дьюті фрі» зі знижкою. І за ці нікчемні крихти на ось цьому столі.
– Женіку! Ти здурів, Женіку? Ти здурів? – це не витримав Аркадій. – Які крихти?! Чого тобі ще треба? Подивись на цей стіл – це ж шаленство, Женіку!
– Джеймс!
– Джеймс!!!
– А що тут їсти? – мляво поцікавився Женік. – Я цього не їм. І це я не їм. І цього мені не можна. І не п’ю…
За сніданком Женік длубався в тарілці, зітхав і вголос тужив за покинутою ненадовго батьківщиною Америкою та американською їжею, нещадно нарікаючи на Чернівці, дорогу, повітря та зготовану для нього їжу.
Ми всі розгубилися. Женіку й справді було погано. Він мало не плакав. І ми потерпали від того, що ніяк не могли йому догодити.
– Женіку! – запропонувала наша добра Лариска. – А давай, Женіку…
– Джеймсе.
– Тобто Джеймсе, може, поїдемо до озера? На природу?
Женік сумно кивнув. Він погодився. І дарма. Так, ми всі пам’ятали, як Женік організував гру в індіанців на маленькому острівці на Пруті і як увечері всі поспішали додому, а Женька переконував усіх залишитися і брудно лаявся: «Боягузливі блідолиці собаки!» І сам-один ночував у гайку, в курені. І нічого. Але ж це було тоді… А зараз у нього виявилася алергія на укуси комарів. Наш Джеймс опух и скис іще більше. Все, Женічко, все. Вирішили їхати на дачу до Юри-мєнта. Там прохолодно, Женік відіспиться, відпочине. А ми тим часом розробимо план дій. І вже нарешті вип’ємо.
Дорогою на дачу Женіка захитало. Він позеленів і закотив очі. Ледь довезли його, бо в нього виявилася ще одна алергія. На дорожню пилюку. Він чхав і обливався слізьми.
На Юриній дачі справді було прохолодно та затишно. Гостю надали найвіддаленішу кімнату. Він випив якусь пігулочку й приліг. А ми пречудово розмістилися на веранді, але не встигли накрити на стіл, як зі свого притулку вилетів Женік. Вирячивши очі, сонний і скуйовджений, він тицяв пальцем туди, звідки втік, і лопотів:
– Там… там… там!.. Муха!!!
Муха, що напала на Женіка, була звичайною дрібною безпородною мухою. Та ми всі накинулися на неї, немов підрозділ американських морських піхотинців на Бен Ладена. Муху, завдяки нашим згуртованим діям, було знищено. На відміну від Бен Ладена. І навшпиньках ми тихо повернулися на веранду. Спи, Женічко!
– Дже-еймсе…
– Джеймсе, Джеймсе. Спи, відпочивай…
Доки змучений Женік дрімав, ми радилися, куди б його повезти, щоб не провокувати його букет алергій, щоб йому сподобалося, щоб усім було весело, щоб не було комарів та мух.
– В гори, – запропонував мудрий Аркадій, – мух і комарів немає в горах. В гори!
Ми розбудили Женіка і трьома машинами рушили в Карпати.
«Друга в гори тяні, ріскні», – горлали ми дорогою.
Женік сумно зітхав, був відчуженим і печальним. Нічого, нічого, Джеймсе, ти зараз побачиш таку красу! Таку, Джеймсе, що миттєво станеш Женіком!
Аркадій знався на своїй справі. Ми приїхали до маленького гірського села під Косовом, до вуйка Василя, котрий тримав колибу – таку дерев’яну гуцульську хату, в центрі якої палало вогнище, на вогні смажилося свіже м’ясо, а Марічка, невістка вуйка Василя, бігала в постолах поміж зрублених навіки столів і подавала домашнє вино.
Господар міцно обійняв Аркадія, ми завели блідого ниючого Женіка і зручно повсідалися на вкритих домотканими веретками лавицях. Аркадій пошепотівся з господарями, і вуйко Василь підсів за наш стіл. Приобійнявши Женіка велетенською рукою колишнього плотогона, вуйко Василь почав співчутливо приповідати: