Можливо, історій було більше, але запам’ятати Тарнавський зумів тільки ці. Він не пам’ятав, як знайшов готель, але добре пам’ятав, як ішов вулицею і гучно барабанив у військовому ритмі на малому барабані, своєму другові і компаньйонові, накинутому на шию через заплічну тасьму, уявляючи себе знаменитим барабанщиком, з американської війни за Незалежність, що повертається після останнього переможного бою додому. І барабанив він так гучно здебільшого з однієї причини: що було б, якби виявилося, що все його прекрасне, різнобарвне життя вмістилося б у п’ять невеликих оповідань по абзацу кожне?
Дивним чином уникнувши зустрічі з поліцією і розбудженими шумом, розгніваними мешканцями Хмельницького, він добрався до готелю. Завалившись до себе в номер, Тарнавський зняв пальто, лиш чудом зумів стягнути черевики і впав без задніх ніг на нерозстелене ліжко, де й заснув.
Здибаємся на Пер-Лашез[11]
Прокидайся, Максе. Що ти бачиш? Кут кімнати? Опиши мені його.
Освітлений похмурим світлом із вікна кут довбаної кімнати десь під Хмельницьким, країна Україна, розтерзана, засмічена, прекрасна, пишна, населена несповна розуму людьми, дрібними, куцими, а раптом щирими, душевними, пишними, величними. Кут... Який він? Кутовість Арістотеля. Ейдос кута. Пра-кут. Архекут. Кут кутів, дзен-кут. Візьми його кутовість і розмаж по Всесвіту. Вдягни Його Кутовість у найпишніші шати.
Це твій філософський кут, твій дзадзен, давай, Максе, ти ж письменник, описуй, який він. На що він схожий?
І Макс, прокинувшись і розплющивши очі, не відриваючи їх від кута, став думати: «Цей кут — білий і накрохмалений, мов корнети на головах сестер-вінценток на Площі святого Павла у Ватикані з фільмів Соррентіно, котрі ще не дали довічних обітниць. Порожній, як лункі протестантські храми в Амстердамі під час гей-параду, під час фестивалю пива, під час демонстрації жовтих жилетів, під час епідемії чуми і холери».
Добре. Ще.
«Цей кут простий і безнадійний, як доля школяра, який іде зараз по вулиці десь у Хмельницькому, ловлячи ротом сніжинки. Він ходитиме цією вулицею тисячу років, рівно стільки, скільки житиме і скільки стоятиме це місто, і цей їхній базар, на якому він буде торгувати дев’ятсот дев’яносто дев’ять років з тієї тисячі, яку йому вділив Бог».
Добре. Непогано. Ще. Спробуй щось глибше.
«Цей кут — це кут, який бачать пілігрими в нічліжках і помираючі в лазаретах. Кут, що підводить підсумки твого життя. Своїм тихим мовчанням, білизною, непоказністю він символізує совість, до якої, врешті-решт, ти повертаєшся випадково одного ранку обличчям, збираючись встати з ліжка і ставши не на той бік, і ця випадкова, неждана зустріч тебе змушує повністю помінятись. Кут, якому моляться невіруючі, коли хочуть увірувати, але не вміють і поки ще не можуть. Це кут, який знає тебе. Він впізнає тебе. В кожному номері кожного готелю світу. Мовчазний обвинувачувач. Таємний інформатор прокурора. Прокуратора. Годинник без стрілок, який показує один лише час: час наближення твоєї розплати».
Непогано. Тепер можеш вставати і йти вмиватися.
У двері його номера постукали.
Скривившись від різкого денного світла, підсиленого повсюдно присутніми снігами, з ниючим головним болем і зсунутим на потилицю капелюхом, Тарнавський стояв разом з іншими «Придурками» перед входом на Автовокзал №1 у Хмельницькому. Автовокзал був зроблений з розмахом: розмірами і формами нагадуючи невеликий аеропорт. Широкі відкриті простори навколо автовокзалу, вкриті сльотою, заповнені автомобілями і людьми, вселяли в Тарнавського бажання забитися кудись подалі і проспати після вчорашнього загулу ще, принаймні, років з двадцять — поки в Україні не з’явиться нове покоління, котре вже зовсім не матиме гадки, хто він такий. Сніг на якийсь час припинив падати, і здавалося, крізь хмари от-от вигляне сонце, але ж ні — паволока сірої мли й далі затягувала небо, посилюючи відчуття безнадії та нескінченності зими.