Ти все ще письменник, що їде у вагоні-плацкарті разом з компанією підлітків, які називають себе рок-групою, і вдаєш із себе Гантера Томпсона, що вирушив передноворічним туром із заходу України на сам її схід, чи ти загублена між станціями поїзда міжміського сполучення тінь, спогад про того, хто колись написав кілька вдалих книжок, а тепер, переживаючи кризу жанру, намагаєшся заснути в цьому холодному ранковому вагоні в оточенні твоїх вже ненависних тобі улюбленців — Рибки Поньо, Аліси, Довгого, Хесуса, Назіка, сподіваючись, що їхні сімнадцять зможуть кинути світловий рефлекс на твої нагромадження питань до самого себе і до життя, яке ти живеш, у твої майже сорок, зробити їх якщо не яснішими, то, принаймні, більш виразними, розігнати хоча б на час цього туру зелено-чорну темряву, яка живе у твоїй голові і яка заважає тобі ясно бачити, хто ти.
Цієї миті за межами їхнього невеликого блоку зі столиком, відділеного плацкартними перегородками, можна було розгледіти платформу якоїсь районної станції, на якій юрмився збуджений натовп. Через обмаль сну здалося, що час втратив свій лік, і Макс не надто добре розумів, де саме зараз стоїть їхній потяг. Було лиш одне відчуття — він загублений посеред нескінченної дороги, і це було, в якомусь сенсі, відрадно, бо зараз, із затерплими шиєю і ногами, найменше, ким він себе почував, це, власне, Максом Тарнавським, і це дарувало полегшення.
У вагоні тхнуло людьми. Це був прадавній запах, про який, напевне, не напишуть археологи. Так могла би пахнути печера, обжита кроманьйонцями — затхлим запахом шкіри мамонтів, залишками багаття, запахом нічних копуляцій немитих спітнілих тіл, запахом збродженої пшеничної води, мокрої шерсті, смаженого м’яса диких тварин — словом, так пахла наша видова еволюція. Особливо віяло надійним духом еволюційної боротьби від двох чоловіків, що спали на верхніх полицях у них над головами, на матрацах без постелі, в подертих шкарпетках, повернувшись обличчями до стінки, дивлячись сни про бізонів та оленів. Однак пахло древнім людським духом не тільки від кроманьйонців із Закарпаття. Принюхавшись, він відштовхнув від себе Рибку Поньо, що безпробудно спав у нього на плечі — голова Рибки тхнула немитим волоссям і попелом канабісу, і Макс пригадав собі цю стародавню традицію часів їх студентської молодості на БЖ[10]: деякі правовірні піддані імператора Хайле Селассі, нащадка Соломонового, царя царів Ефіопії, після того, коли розкурювали священну папіросу, посипали її попелом собі голову, як і належало загубленому коліну ізраїлевому.
Але то вже була інша історія — історія, яка незрозуміло яким боком вписувалася в наратив еволюції, в спогади про мамонтів і залишки багать та стоянок первісних людей, яких завжди було вдосталь у лісі на Троєщині. У цьому запахові теж була історія важливої частини людства, котра вже кілька тисячоліть поспіль усе втікала геть з Вавилона, залишаючи позаду клинописні бігборди і свіжу пресу на глиняних табличках з кричущими, на півсторінки, зарубами («НІ — ШУМЕРО-АККАДСЬКІЙ ЗМОВІ ХАЛДЕЇВ!», «НОВІ КОРУПЦІЙНІ СХЕМИ У ЦЕНТРАЛЬНОМУ ЗІККУРАТІ!», «ЕПОХАЛЬНИЙ АРХІТЕКТУРНИЙ ПРОЕКТ У ВАВИЛОНІ ПРИЗУПИНЕНО ЧЕРЕЗ РОЗКРАДАННЯ КОШТІВ!», «ЧЕРГОВИЙ МОВНИЙ СКАНДАЛ НА БУДІВНИЦТВІ ВЕЖІ ТИСЯЧОЛІТТЯ!»), утікала із зелено-чорної, пронизаної електричними спалахами, пітьми, залишаючи позаду велетенську, з пів неба, недобудовану колізеєподібну споруду, схожу на будівлю Європарламенту, що мовби зійшла з полотен Брейгеля, залишивши позаду всіх цих гіпстерів з широкими й густими бородами-лопатами, в пишних хутряних штанах, залишаючи позаду механізовані колісниці, гробниці, списи з буків і грабів, мирні угоди, тристоронні контактні групи, втікаючи кудись у пустелю Найробі, а може, у Калахарі, і все ніяк не могла втекти. Вона (ця частина людства, це загублене коліно ізраїлеве) утікала, співаючи псалми під сповільнений біт і приглушений бас, ідучи випаленою землею, над якою громадилися свинцево-сірі хмари, готові от-от пролитися дощем і ознаменувати вигулькнулим з-за них сонцем Боже благословення, знаменувати закінчення чорно-зеленої темряви, знаменувати заснування нового царства Ефіопського, де буде Божий закон. Утікала, розкурюючи люльки, крутячи дредлоки, прикликаючи пустельних левів, дістаючи з левів мед, дістаючи з медів істину, з істини — подих, з подиху — життя, із життя — новий ранок, наповнений ось цими людьми на морозній платформі десь між Чернівцями і Кам’янцем-Подільським, котрих ти бачиш за обтрасканою сірим брудом українських залізниць шибою, з парою, що виривається у них з ротів, з хустками під шию і клунками, з бобровими шапками і картатими торбами, які вони ставлять тобі зараз просто над головою, штовхаючи тебе і не вибачаючись за це, але це не страшно — адже тут усі свої.
10
БЖ (скор. від «Большая Житомирская») — Велика Житомирська вулиця у Києві, популярне місце молодіжних тусівок.