— А... Степан... Степааан! — підхопилась Афіна і кинулась до місця з лівого флангу будівлі, з якого все і почалось. Степан лежав так само, як тоді, коли почався бій. Над ним звивався теплий димок.
— Ні... не може бути... Ні...
Дівчина перегорнула тіло. Червона пляма на грудях і траві затьмарила її погляд. Це навіть не одне влучання, точно. Вона не могла його врятувати, навіть якби кинула тоді гвинтівку і лишилась поряд. Це зрозуміла потім, а в той момент просто сиділа навколішки біля тіла свого командира, не маючи сили ворухнутись.
— Ваяр, ви де? — ледь вичавила, затиснувши кнопку радіостанцїї...
Через годину їх замінили піхотинці. Адольф повіз тіло командира в морг, решта бійців повернулись на базу. За всю дорогу ніхто не промовив ні слова.
— Ми ж їх цілий взвод поклали... А в нас лише один. — спробував розрядити обстановку Ваяр.
— Буває такий один, що його і ціла рота не варта, — сумно відповів Грач.
— Не варта... — мов луна, прошепотіла Афіна, присідаючи попід стінкою в напівнепритомному стані.
Її очі були прикуті до дерев'яного стільця. На ньому досі стояла чашка не допитої Степаном кави...
