Жінка звикла до свого простору, свого мовчання й своєї самотності; розуміла, що їй буде важко розділяти з кимось ліжко, ванну та шафу, і що жоден чоловік не в змозі задовольнити всі її потреби. Замолоду вважала, що без кохання пара неповна, їй бракує чогось важливого. У зрілі роки втішалася рогом достатку, яким було її життя. А проте — лише з цікавості — якось у голові народилася невиразна думка, чи не звернутися до служби знайомств через Інтернет. Лусія одразу відкинула її, бо Даніела засікла б матір з Маямі. До того ж не знала, як, не вдаючись до брехні, описати себе так, щоб здаватися більш-менш привабливою. Вважала, що таке трапляється з усіма: усі люди брешуть.
Чоловіки відповідного віку цікавилися жінками на двадцять-тридцять років молодшими. Їх можна було зрозуміти; їй теж хотілося б утворити пару не з хворобливим стариганєм, а з якимось молодиком. Даніела вважала її гетеросексуальність невиправданим марнотратством, коли навкруги не бракувало чарівних самотніх жінок у добрій фізичній та емоційній формі: вони жили інтенсивним внутрішнім життям і були набагато цікавіші, ніж більшість вільних шестидесяти й семидесятирічних удівців чи розлучених чоловіків. Лусія усвідомлювала обмеженість своїх уподобань, але гадала, що вже пізно щось змінювати. Після розлучення мала швидкоплинні інтимні зустрічі з якимось приятелем після того, як обоє вихиляли не одну чарку на дискотеці, або з незнайомцями під час поїздок чи свят: нічого такого, про що варто згадувати, однак це допомогло їй перестати соромитися, коли доводилось роздягатися в присутності мужчини. Шрами на грудях залишалися помітними, а самі її дівочі груди, мов у нареченої з Намібії, здавалися відокремленими від решти тіла й ніби насміхалися з нього.
Бажання спокусити Річарда, таке збуджуюче, коли вона одержала його пропозицію попрацювати в університеті, розвіялося через тиждень після того, як Лусія оселилася в підвалі. Це відносне співжиття, що змушувало обох зустрічатися раз по раз на роботі, на вулиці, в метро та біля дому, замість зблизити віддалило їх одне від одного. Дружні стосунки під час міжнародних конференцій та електронного листування, доти вельми теплі, охололи, коли їм довелося пройти випробування близькістю. Ні, з Річардом Баумастером у неї не може бути роману; шкода, бо з цим спокійним надійним чоловіком вона не знудилася б. Лусія була лише на рік і вісім місяців старшою за нього — «Незначна різниця», — повторювала за першої-ліпшої нагоди, однак у глибині душі мусила визнати, що порівняння не на її користь. Почувалася важкою і меншою через скорочення хребта, і ще тому що вже не могла носити туфлі на шпильках, не ризикуючи впасти; а все навколо неї збільшувалося й збільшувалося. Студенти здавалися їй щораз вищими, стрункішими та байдужішими, мов ті жирафи. Їй набридло бачити знизу волосинки в носах решти людства. А Річард, навпаки, ніс тягар років з гідністю професора, поглинутого клопотами навчального процесу.
Як написала Лусія в листі до Даніели, Річард Баумастер був чоловіком середнього зросту, в нього ще збереглося досить волосся й непогані зуби, а очі здавалися то сірими, то зеленими — залежно від того, як відбивалося світло в окулярах, а ще від стану його виразки. Він рідко посміхався без вагомої на те причини, але незмінні ямочки на щоках і недбала зачіска надавали Річардові молодого вигляду попри те, що ходив він, утупившись у підлогу, обтяжений книжками й турботами. Лусія гадки не мала, в чому ті полягають, бо Річард здавався людиною здоровою, він досягнув вершини своєї академічної кар’єри, а вийшовши на пенсію, матиме достатньо коштів, щоб комфортно почуватися в старості. Єдиною людиною, яку Річард мусив підтримувати матеріально, був його батько, Джозеф Баумастер, який мешкав у інтернаті для стариків — дорога туди забирала якихось п’ятнадцять хвилин, і Річард не лише щодня телефонував батькові, а й пару разів на тиждень провідував його. Джозефові виповнилося дев’яносто шість років, він пересувався на інвалідному візку, але в душі у нього палав огонь, а голова була яснішою, ніж у будь-кого; старий годинами писав листи Бараку Обамі, даючи тому корисні поради.
Лусія підозрювала, що за похмурістю Річарда ховаються сердечність і щире бажання допомогти без зайвого шуму: від роботи інкогніто у доброчинній їдальні до волонтерського нагляду за папугами на цвинтарі. Поза сумнівом, цю рису характеру Річард успадкував у непоступливого батька; Джозеф не дозволив би синові крокувати життям, не обстоюючи якусь добру справу. Спершу Лусія придивлялася до Річарда, шукаючи нагоди здобути його прихильність, та оскільки їй бракувало ентузіазму, щоб працювати в їдальні, й милосердя, щоб опікуватися папугами, спільною у них залишалася тільки робота, і вона не могла придумати, як прослизнути в життя цього чоловіка. Байдужість Річарда не ображала її, адже він так само не зважав на спроби інших колег-жінок та юрби студенток. Його самітницьке життя залишалося загадкою, яка, можливо, приховувала справжню причину того, як йому вдалося прожити шість десятків років без видимих потрясінь під своїм панцирем броненосця.