Річард боявся, що на нього от-от нарине душевна тривога, яка часто охоплювала його. У таких випадках чоловік міряв пульс і тоді або не відчував биття, або відчував несамовиті удари. В минулому він пару разів пережив напади страху, такі схожі на серцеві, що його госпіталізували, але останніми роками завдяки зеленим пігулкам й набутому вмінню стримувати страх, напади не повторювалися. Він зосереджувався, силкуючись розгледіти над головою чорне хмаровиння, пронизане яскравими променями світла, як на релігійних гравюрах. За допомогою цього зорового образу та кількох дихальних вправ спромагався розвіяти хмару; однак цього разу Річардові не довелося вдаватися до свого трюку, бо невдовзі ситуація змінилася. Чоловік бачив себе мовби здаля, ніби у фільмі, де був не актором, а глядачем.
Річард уже багато років жив у добре контрольованому середовищі, без несподіванок і потрясінь, однак не забув остаточно нечисленні захоплюючі пригоди молодості, зокрема й нестямне кохання з Анітою. Посміхнувся власним спогадам, бо строго кажучи, проїхати автівкою в негоду кілька кварталів Брукліна не було пригодою. Цієї миті він виразно усвідомив, яким незначним та обмеженим зробилося його існування, і враз відчув справжній страх — страх того, що змарнував стільки років, замкнувшись у собі, страх перед швидкістю, з якою збігали роки й насувалися старість і смерть. Окуляри затуманилися від поту чи сліз; він рвучко зірвав їх і спробував протерти рукавом. Сутеніло, видимість була жахливою. Міцно тримаючи лівою рукою кермо, правою хотів був почепити окуляри, але завадила рукавичка, й окуляри впали між педалей. У Річарда вирвалося лихе слівце.
І саме тоді, коли він відволікся на мить, аби намацати окуляри, біла машина, що рухалася попереду в пелені снігу, загальмувала на перехресті. Річард ударив її ззаду. Зіткнення було таким несподіваним і приголомшливим, що на якусь мить він умлів. Але одразу оговтався з тим самим відчуттям, нібито перебуває поза власним тілом — серце калатало, його пройняв піт, шкіра горіла, а сорочка прилипла до спини. Відчував фізичний дискомфорт, а розум був далеко, відокремлений від реальності. Людина з фільму і далі лихословила, сидячи в автівці, а він, мов глядач, в іншому вимірі холодно та байдуже зважував те, що сталося. Удар був зовсім незначний — чоловік не мав сумнівів щодо цього. Обидва автомобілі рухалися дуже повільно. Потрібно було знайти окуляри, вийти з машини й цивілізовано поговорити з тим водієм. Для чогось же існували страховки.
Вийшовши з автівки, Річард послизнувся на вкритій кригою бруківці і впав би горілиць, якби не вчепився в ручку дверцят. Зрозумів, що — навіть коли б загальмував — все одно не уникнув би удару, бо ковзав би ще два-три метри, перш ніж зупинився. Він штовхнув іншу машину, «Лексус SC», ззаду, і та через струс посунулася вперед. Тягнучи ноги, під поривами вітру Річард подолав коротку відстань, що відділяла його від іншого водія, який також вийшов з автівки. Спершу був подумав, що перед ним підліток, який з огляду на вік ще не міг мати водійських прав, проте, наблизившись, упевнився, що це мініатюрна дівчина. Вона була в брюках, чорних гумових чоботах і надто широкій як для неї теплій куртці. Голову дівчини затуляв каптур.
— Це моя провина. Вибачте, я не помітив. Моя страхова компанія покриє збитки, — мовив Річард.
Дівчина кинула швидкий погляд на розбиту фару та пом’ятий і трохи відкритий багажник. Марно спробувала була причинити його, а Річард тим часом повторив про страхову компанію.
— Якщо хочете, можемо викликати поліцію, але в цьому немає потреби. Ось моя візитка, за нею ви легко мене знайдете.
Дівчина, здавалося, не чула його. Вочевидь наполохана, гамселила кулаком по багажнику, аж поки переконалася, що не зможе його закрити; тоді — максимально швидко при такому вітрі — метнулася до машини, а Річард чвалав за нею, наполягаючи, що хоче залишити їй координати. Навіть не глянувши на нього, дівчина скочила на водійське сидіння, але Річард встиг кинути візитку їй на коліна, перш ніж незнайомка натиснула на акселератор, так і не причинивши дверцят, які вдарили Річарда й збили з ніг. «Лексус» завернув за ріг і зник з очей. Річард насилу підвівся й заходився терти ударену руку. «Жахливий день, — подумав він. — Бракувало тільки, щоб кіт помер».