— Е ні, Марійко! Не так воно все… Побігли тоді до Гната і все йому розповіли. Гнат і говорить: «Шукайте малого палія! То він коня вкрав. Я його біля корчми вловив! Та мене нечиста сила оголомшила, і я зомлів…» Ну тоді всі його хлопці кинулись шукати малого палія. Ну шукали, шукали, бігали, бігали і… нічого… Коли один поселенець, що приїхав на ярмарок і каже гайдукам: «Та я його бачив! Він на половому коні тільки що до Старих Млинів потрюхав!» Ну а там тільки одна дорога, більше немає…
— Таке кажете! Чи я тут не народилась?
— Так ото отаман Гнат прикликав усіх гайдуків до себе і каже, щоб вони поскакали Вовчою стежкою навперейми! Ну, Степан за головного. Але наш Микола їх усіх повів. Не тому кажу, що мій небіж, а тому що справді дуже тямучий хлопець! Вони малого перехопили на шляху вже недалеко від Старих Млинів. І воно кинулось зі шляху та в яри. Там кинуло коня і почало дряпатись нагору з яру. Степан каже: «Стріляйте! Бо втече, сучий син!» Бо за ним подерлися двоє гайдуків — наш Микола і там ще один. У того щось заїло! А наш Микола як вистрелив — так йому голову і відстрелив. Так роги на тріски і розлетілись!
— Підождіть, підождіть, Карпо! Які такі роги раптом у малого?
— Як які? Та той сатана, що вкрав коня, був у личині «кози»! Ну піднялись наш Микола і той парубок. Дивляться, дивляться — ніде й сліду. Щез — мов дим! Ну коня вони забрали. Бравий кінь, козацький. Добрий коник. Під турецьким сідлом. Отаман Гнат і сказав, щоб Микола собі взяв коня, поки Сметана оклигає… Але думаю, що Сметана ніколи не оклигає — йому руку відняло. Синя вся і висить. От така пригода…
— І в моєї хрещениці теж пригода! Прийшла вона сьогодні мене допомогти. Бо ще кужелю добре лишилось — а вже ось-ось Різдво. Треба впоратись. Як узялись, ми удвох, то й усе майже попряли. Не того, що моя хрещениця, а по-правді кажу — такої беручкої дівки я не знаю в селі. Все в неї в руках так і горить! Раніше всіх і краще всіх упорається!
— Отаке мале?! Як кошеня захарчоване! Та де їй там до доброї дівки? — Відверто засумнівався Карпо.
— Як не вірите — то ще побачите! І не тому що вона моя хрещениця. Та ото я й кажу — попрацювали ми за десятьох. І вже стала геть ніч. Вона й каже: «Піду я додому!» Пішла. Коли через якийсь час стукав у віконце:
«Хрещена! Відчиніть!» Заскакує до хати — очі отакі і каже: «Хрещена! Там за Коропами щось воно таке! Воно наче дихає і ворушиться. Воно приповзло по снігу. Поможіть мені.» Ну вдяглась я і ми побігли. Дійсно, в снігу лежить купа якихось обмерзлих лахів. З-під усього того мотлоху стирчать здоровенні заледенілі личаки. Потягли ми ту крижану купу до садиби кумів. А коли роздерли і розрізали всі лахи, то під тою крижано шкаралупою виявився хлопчик. Може йому вісім — може більше, а може й менше. Лежить без пам'яті. Але живий і цілий. Параска ним опіковується. А я оце додому пішла, та й до вас завернула… Ага! Ще одне — згори на хлопчикові була козина шкура. Була та козина шкура прироблена дерев'яна, колядницька, козина морда. А верх козиної морди, геть потрощений… Якби воно так не було, що саме в цього хлопчика і стріляв ваш Микола…
— Не. може бути! То був таки сатана в подобі «кози». І не тільки, а й сусіди шинкарки бачили.
— А це хлопчик в личині «кози». Параска натерла його лоєм та загорнула в бабин кожух. Лежить на лаві і чи воно вже спить чи ще його млость не відпустила.
— А чи є на ньому хрест на ньому, ви подивились? — Не на жарт стривожився Карпо і полишив ганяти погонач жорен.
— Хрестик у нього є. Такий мідний, литий. Тільки не київської роботи, грубіший. А ще в нього на шиї на шовковій шворці шкіряна ладунка.
— О! Ото й воно! Та може там якраз і найсильніші чари?! Ви хоч зазирнули туди?!
— Тю на вас, Карпо! Та хто ж у чужу ладунку носа пхає?!
— Отакої! Та воно ж дитина! А може воно сатан?!
Хрещена хотіла щось відповісти, та з хати вийшла в сіни сама господиня. — Ой! Здоровенькі були! І ви до нас на досвітки?! Ой! Я така рада, що ви до нас завітали!! — Висока, рухлива Килина так і сяяла вся.
І Марія їй радо посміхалася. Вони обнялись, почоломкались. Та Карпо перервав їхні бабські віншування. І коротко виклав про обмерзлого хлопчика. — Килино! — Підвів Карпо до дії. — Скажи Миколі та підемо і подивимось на того… малого!.. Може воно хлопець… а може воно сатана?..
— Боронь Боже! Та щоб мої досвітки якимось відьмаком перебивали?!! — Килина так струсонула головою і шиєю, що аж сім разків коралів задзвеніли на всю комору. — Зараз нехай молодь веселиться! А вже як зійде сонце, тоді й підете собі з Миколою на оглядини того сатани.
— А може я краще сам зараз піду та й подивлюсь?! — Не вгавав Карпо.