— Синку! Рушаймо! — З-за тину сказав козак.
Малий вставив коню вудила і поляскав Лиска по лопатці.
Кінь постояв, постояв, а тоді нехотя опустився на коліна. Тоді хлопчик, підкасавши обома руками поли свитки, заліз у сідло. Тихо, тихо два рази цмокнув, і кінь зразу випростався.
Пустив коня кроком посеред вулиці і все озирався, чи встигає за ним батько Омелько.
Омелько попередив хлопчика, щоб той стерігся і добре приглядав за конем. Бо сьогодні кінь може непокоїтись від його, Омелькової, присутності. І справді, кінь то йшов спокійно, то враз починав вивертати морду, наполохано іржати і збрикувати. Завеликі рукавиці заважали малому добре утримувати поводи. Та тільки малий захотів зняти рукавиці і правити голими руками, як Омелько крикнув йому в спину:
— Не знімай рукавиці! Відморозиш пальці!
«І як він усе знає?! Не дарма ж він характерник! Он як його всі бояться!..» Коли малий проминув садибу Коропів, то почув позаду дзвінкий і сильний удар у дерево.
Озирнувся. У тесових дошках Королівських воріт стирчала і дрібно тремтіла гайдуцька шабля.
А Батько Омелько йшов посеред вулиці. Приклад аркебузи під пахвою і блакитною ниткою в'ється димок над курком.
Козак головою не крутив у не озирався, наче це й не він загатив клинок у браму.
Як дорога завертала ліворуч між хатами, малий ще раз озирнувся.
А що малий мав гострий зір, то й побачив, як мов з-під землі з'явились парубки. Намагались видерти клинок із дерева. Один парубок так і ногою в браму вперся, а не міг висмикнути шаблю.
Поки козак і хлопчик рухались селом, ніхто їм не трапився на зустріч.
Хоча малий бачив, як завмирають у дворах люди, коли вони, він і Батько Омелько, проходять повз їхні садиби.
Кілька собак кинулось під ноги коневі.
Та тільки до них наблизився козак, вони порозбігалися, підобгавши хвости і перелякано відбріхуючись!
Поки мандрівці йшли селом, вони не чули перегуків людських голосів, як ото завжди буває вранці в селі. Чулося тільки кудкудакання, іржання коней, десь настирливо мукала телиця. На далекім кутку проспівав голосистий півень і вискливо гавкотів собачка.
Батько Омелько спересердя плюнув на дорогу.
— Бач як налякали згоном! Погана вістка стрілою летить!..
Коли вони вийшли за сільський вал і перетнули белебень, і неквапно спускались пологим схилом до липового гаю, то з-за кущів з'явилась Параска.
Брела глибоким снігом і мовчки махала рукою.
Омелько тихо свиснув, і малий спинив Лиска. Хотів повернути назад до Батька Омелька. Але той показав стояти і нікуди не рухатись.
Забрьохана, вся геть у снігу, з пасмами рудого волосся, що вибилося з-під хустки і налипло на спітніле чоло, вона вибралась, зрештою, на стежку і побігла до Омелька. Лівою рукою притискувала до грудей торбу.
— Що тобі, дівчинорибчино? — Ласкаво спитав Омелько. Але в тій ласкавості наче бриніла якась загроза.
— Візьміть ось пироги з маком!.. Бо вони кажуть, що ви сатана… А я знаю, що ви — чародій, людина, але чародій…
— Спасибі за пироги! Як з'їм, тебе згадаю… А зараз вертайся додому, бо застудишся! Он як упріла!
— Не застужусь!.. А як ви взнали, що то я все?.. Своїми чарами взнали?..
— Дитино, ну які там чари?! Та все ло твоїх брудних руках і бруді на колінах. Ще по купках соломи на долівці. Ну хто ж усю солому задля втіхи перетрусить? Сама подумай. Отако нишпоритиме по всій хаті тільки тоді, коли вузлом до гузна прийшлося.
— А чому мене не звинуватили?!
— Та не хотів при всіх таку руденьку перепілочку ганьбити. Річ дуже коштовна. Дуже. Ти знайдеш і все буде тишком-нишком і ніхто не дзьобатиме. Чи хіба тобі мало дістається щодня? Га?..
— Господи! Ви справжній характерник — все, все ви знаєте!
— А от Господа не гніви! То він усе знає… а ми тільки те, що зможемо…
— То скажіть, що ж мені робити?!
— І вчепилась обома руками в керею і підтяглась навшпиньки до його підборіддя — така була мізерна.
— На Масляну маю бути у Києві на Подолі на Житньому базарі у коваля Микити… Ну а що тобі робити? Краще, як ти сама знайдеш. Щоб я сюди не повертався. Якщо ти знайдеш, а в тебе заберуть, то скажи їм, що я горлянку йому розріжу від вуха до вуха!.. Ага, ось іще одне — повернись додому і скажи, що ми пішли до Глинища…
— Так ви ж туди і йдете.
— Отож бо, дівчино?
— А ви б мене могли покохати?..
— Але за жінку не візьму, дівчино-рибчино?
— Чому?
— А ти сама подумай…
— Бо ви січовик!.. Але звідки у вас син? Як не можна жінку брати?
— Названий син. Я його з колодязя витяг.