— Ну, як наші козаки не повернуться, то й ваш син там лишиться!.. Не плещіте дарма язиком, моя матінко! Необережне слово може стати вироком!.. Стара злякано перехрестилась.
— Свят, свят, свят! Бог з тобою, чоловіче!.. А що ти далі з Василем зробиш?
— Як тихо лежатиме — не чіпатиму. Як галасуватиме — поб'ю. Якщо розплутається і полізе битись — заріжу.
— Та я не про це! Як ти його за все каратимеш?…
— Я вам кажу, а ви добре, слухайте! — Усміхаючись і посьорбуючи запашний напій, проказав Омелько. — Вранці ми підемо… Якщо ви зразу ж його розв'яжете, а він пожене за підмогою, його я все одно знайду. Його заріжу, а ваш двір за підмогу йому я спалю. Поки він сидітиме тихо, йому нічого не буде. Та тільки він почне мене, чи мого малого шукати чи ловити — йому смерть. Щоб ви не думали, що я жартую, я наведу ось зараз на нього ману. Це щоб він не порушував моєї заборони. Порушить — пропаде.
Омелько лишив кухличок, підхопився і швидко ступив до печі. Без усяких слів простяг руку на піч і взяв у дівчинки ганчіркову ляльку.
Нахилився до Василя і видер з його скроні добре пасмо довгого волосся. Перевернув догори рогач і прикрутив до одного рога ганчіркову ляльку. Василевим волоссям.
— А тепер — швайку мені! Ну!!!
Молодиця тремтячими руками схопила з полиці швайку.
Омелько підкинув швайку на долоні кілька разів, приміряючись до її ваги. І проказавши: «елем, хелем, бехелем!», різким рухом послав уперед. Швайка тільки мигнула в променях полум'я печі і вп'ялася в голову ляльці. Просто між намальованих очей.
Козак важко видихнув.
— Бачили? Отак йому, як цій ляльці, буде, якщо на козака чи на козацьке добро підніме руку. Та ляльки не торкайтесь руками. А разом зі швайкою запхайте в піч.
— Ти сам і пхай!.. — Плачучи, проказала стара.
— Що кажу, те робіть! Як ото я кину його ляльку в піч, то закляття і на ваше начиння і на вашу піч перейде! Я вас пожалів. Я не зарубав його у вашій хаті! На ваших очах! При ваших дітях! А ви мені?!… Та оце ваше лайно, скільки воно за моїм хлопцем, за дитиною! скільки днів полювало?!! Він йому що — заєць?!! — Омелько враз так роз'ятрився, що аж хрипів. — Його щастя, що він ваш родич! А ви дали мені притулок у біді! То його щаслива доля була, що ми з ним у вашій хаті здибались! Якби в чужій, то й звалашив би його! За ту козацьку дочку! Очкур сраний! — Омелько з усієї сили врізав ногою лежачого. Той тільки гикнув. — Чи ви, сучі очкурі, думаєте, що я його в його хаті не зміг би зганьбити?!! Захочу — відвезу його на їхній хутір і на його очах погвалтую його сестер. Усіх трьох. І Уляну! І Тетяну! І Христину!..
Молодиця з жахом впірилась в розлюченого козака, зціпила пальці так, що аж побіліли.
Але стара на страшні погрози козака забула про страх від обурення.
— Та що на тобі хреста нема, що ти таке кажеш? Чи вони тобі щось зробили?!! Та то ж гріх страшний не тільки таке говорити, а й думати!!!
— А вона їм що зробила? Га? Як чужу, то так — всяке буває?.. А як вашу — то великий, страшний гріх?!!
Молодиця мовчки, але з тремтячими губами, перехрестилась тричі, схопила рогач із лялькою і запхала до палаючої печі. Василеве волосся миттю перегоріло, і лялька провалилась у жар! І зразу ж спалахнуло полум'я, полетіли іскри, і засмерділо паленою вовною.
— Чорти в пеклі зраділи… — зле посміхнувся Омелько.
А молодиця ж вихопила рогач із печі і прожогом до сіней, вискочила на поріг і пожбурнула рогач подалі у сніг.
Забігала по хаті і вже після того крутилась по господарству без упину і хвильки спочинку.
Вимила, виполоскала різанку. Тоді змішала води з діжки та гарячої води з печі. Підсунула різанку до лави, де знов спокійно розсівся Омелько. І кинулась стягувати з нього м'які татарські чоботи.
— Козачесоколе! Дай я тобі ніжки змию!
Та нічний гість відтрутив її.
— Не від серця стараєшся, а для свого порятунку. Від страху. Іди принеси мені лляної олії. І чистої миканки жмак!
Омелько сам роззувся, попарив, ноги. Позрізав гострою бритвою нігті.
Зібрав їх у жменю і, ляпаючи мокрими ногами по долівці, нерейшов хату і вкинув нігті в палаючу піч.
Повернувся до різанки і довго мив і розминав у воді стопи і пальці.
А молодиця вже на похваті — подає не ганчірку, а чистий рушник.
Поки обтер ноги, молодиця вже товсті та м'які шерстяні онучі підносить. Поки обгортав онучі та взував і підв'язував до шароварів свої татарські чобітки, молодиця із комори притягла глиняну баклагу із лляною олією.