Василь важко застогнав, диханням розганяючи від лиця товчену солому.
Баба куняла, притисши мокрого рушника до пики свого сивоусого чоловіка. Він же спав мертвим п'яним сном…
І діти на печі з-за комина вже не виглядали. Певно, що й вони міцно заснули.
Спав і малий на лаві. Омелько перевірив, чи пістоль в безпеці, накрив малого свиткою і поли ще й підгорнув.
Козак розпакував свій довгий згорток. Все перевірив — і аркебузу, і лижі, і шисти ліщинові, і круглу сітку, і нищівні гаки доброго кармака.
— Молодице! Підклади добрих скіпок до посвіта! Щось мені темно!
Засвітилось в хаті спочатку спалахами, а потім яскравий вогонь березових скіпок вирівнявся, і Омелько взявся до роботи. Жмак миканки щедро зволожував прозорою лляною олією і підносив до жару посвіта. І коли осьось почне вже підгорати, тоді він сильно і швидко починав притирати по дереву. З кожною годиною повітря в хаті поповнювалось новим міцним запахом. До запаху смажених карасів і горохляників, калганівки і кави, тютюнового диму і легкого дьогтевого чаду тепер додався ще й запах гарячої лляної олії.
Поки Омелько рихтував лижі, молодиця заходилась у ночвах пісне тісто творити. Спочатку у борошно пшеничне окріп вливати, а далі тісто місити, все водичкою збризкуючи та по жменці тонкого борошна пшеничного підсипаючи. Зі столу все прибрала, прошкрябала ножем, промила й витерла насухо та й заходилась розкачувати качалкою тісто в тонкий лист, щоб на весь стіл розплескався. Та ще вкришила у макітру конопляної жирної макухи, залила залишками окропу. І заходилась. розтирати, поки не утворилась пахуча, м'яка замазка без жодної твердої крихти. Кілька разів покуштувала, помацала пучками і тільки тоді заходилась, намащувати цей здоровенний лист пісного тіста. І загортати, закручувати всередину. Поки не витратила всю смачну замазку на цей закручений у рурочку велетенський оладок. Рівно і посередині його розрізала. Позащипувала кінці і вийшли дві товсті ковбаси із тугого пшеничного тіста.
А Омелько все натирав жирною миканкою лижі.
Стара вже не куняла, а просто міцно спіала, сидячи, прихилившись до до стовпа, що підтримував прогнутий болонок стелі.
Прокричав у хліві півень.
На крик півня скинувся Василь. Підвів брудну, побиту і добряче розпухлу пику. Таки добре ляпнувся об долівку, бо й носа, і губи поквасив. Руда разом із соплями напливала на ріденькі вуса, на важке підборіддя. І рівно між бровами виднілась маленька ранка, з якої теж спливала кров.
На стогін Василя молодиця здригнулась, але голови від печі не підвела.
Розгортала жар і попіл, бризкала на черінь — визначала час закладанння вертути.
Поки молодиця ставила вертуту в піч, обгортала її. гарячим попелом, а тоді пригортала з боків жаром, Омелько зняв зі стіни зброю.
Перевірив, чи заряджений пістоль, чи вигострено клинок турецької шаблі. Приміряв шапкурогатку. Засміявся.
— Диви! Морда як у кабана! А череп голови такий як і в мене!
Молодиця шарпонулась, щоб озирнутись на слова козака, та все ж стрималась. І не обернулась. Продовжувала камешитись біля печі. Готувала все для щерби. Розбовтувала в глибокій мисці житнє рідке тісто. Притягла із сіней в'ялених линів. Розшматувала їх, потім потовкла макогоном у глибокій дерев'яній мисці.
І не зчулась, як над нею став козак.
— А скажино мені — чи є у вас добра стара свита? Чи є старий кожух? І якась стара шапка? І чоботи як би на мене?
— Для чого тобі, козаче? Та ж у тебе он яка одіж — шовк, срібло та злато!!! Та ти наче сам гетьман убраний! Та твоїм шовкамоксамитам і ціни не складеш!.. При таких добрах я вперше людину бачу…
— Молодице! То я тебе питаю, чи ти мене питаєш?
— Ой вибач, вибач! Знов забула… Всевсе, що ти сказав — є! Зараз я притягну!.. От зараз, зараз!..
— От і добре! Тягни все сюди!
— То ти хочеш згори вдягти, щоб ніхто не бачив твого дорогоцінного вбрання?
— Ну!.. Знов розбазікалась?..
Молодиця прожогом вискочила в сіни.
Коли принесла здоровенний оберемок одягу і кинула на скриню, Василь застогнав і нерекрутився на бік.
Молодиця, зрештою, глянула на його лице і, зойкнувши, схопилась за серце.
— Ну що тобі? — Насмішкувато і ліниво спитав Омелько, приміряючи рудого латаного кожуха.
— Оно, оно… Подивись! — Тримаючись лівою рукою за горло, правицею вказувала на пов'язаного Василя.
— А що там? Ну перевернувся на другого бока. Отако качатиметься, поки хміль не вивітриться. Ну може всцятись, якщо перепив і слабий на луцьку… От той Іван, що я його прихопив біля кузні з конем, так той зразу сцяти побіг за клуню. А все від страху! Буває, що і всираються від страху. А буває і з пиятики! — Кепкував Омелько.