Выбрать главу

Помітивши нас, Макімура обернувся й поклав ключку на землю. Потім взяв рушник, старанно витер піт з обличчя і сказав, звертаючись до Юкі:

— От добре, що приїхала!

Юкі вдала, що нічого не почула. Відвернувшись убік, вийняла з кишені жакета жувальну гумку, розгорнула, сунула до рота й почала голосно чвакати. Фантик від гумки скрутила в кульку і пожбурила в найближчий кадібець з декоративним кущиком.

— Ти б хоч привіталася, — сказав Макімура.

— День добрий… — процідила крізь зуби Юкі. І, запхавши руки в кишені, кудись подалася.

— Гей, принеси пива! — гаркнув Макімура своєму учневі.

— Слухаюсь! — добре поставленим голосом відповів той і поспішив із саду до будинку. Макімура голосно відкашлявся, сплюнув на землю і знову витер рушником обличчя. Ніби не помічаючи мене, він якусь хвилину не спускав очей з зеленої мішені на сітці між соснами. Здавалось — підсумовував свої спортивні досягнення. А я тим часом споглядав порослі мохом камені садової доріжки.

Вся ця сцена видалася мені неприродною, штучною і трохи безглуздою. І не тому, що вийшло щось не так або хтось припустився помилки. Просто все це дуже скидалося на пародію. Наче всі виконували виділені їм ролі. Вчитель та учень… «В ролі учня Ґотанда виступив би куди елегантніше, — подумав я. — Навіть при поганому сценарію».

— Кажуть, що ти допоміг Юкі, — сказав Макімура.

— Нічого особливого, — відповів я. — Просто разом сіли в літак, разом повернулися додому, от і все. Це вам велике спасибі за те, що допомогли мені з поліцією.

— А-а, це… Дрібниця. Тим самим ми з тобою розквиталися. Можеш не турбуватися. Крім того, дочка рідко коли просить мене щось зробити. Так що не бери собі цього до голови. А поліцію я сам давно не переношу. У шістдесятих роках ускочив в халепу. Я ж був коло Парламенту в той час, коли загинула Мітіко Камба… [38] Давно це було. Дуже давно…

По цих словах він нагнувся, підняв із землі ключку і, легенько постукуючи нею по нозі, зміряв мене з голови до ніг і з ніг до голови. Здавалося, ніби намагався зрозуміти, який зв’язок існує між моїм обличчям та ногами.

— Колись давно люди чітко розрізняли, що таке справедливість, а що — ні, — сказав він.

Я мляво кивнув.

— У гольф граєш?

— Ні, — відповів я.

— Не любиш гольфа?

— Важко сказати, люблю чи не люблю. Бо ніколи не грав.

Він засміявся.

— Навряд чи так буває, щоб люди не знали, люблять вони гольф чи ні. Більшість тих, хто в гольф ніколи не грав, його не любить. Це факт. То можеш говорити чесно. Я хочу почути твою думку.

— Якщо чесно — не люблю, — зізнався я чесно.

— Чому?

— Ну… Враження таке, ніби все це для задурювання людей, — відповів я. — Всі ці помпезні ключки, візочки і прапорці. Франтуваті костюми та взуття. Всі ці присідання з придивлянням до моріжка, настовбурчення вух — ось що мені не подобається.

— Настовбурчення вух? — перепитав він здивовано.

— Ну, це я так, трохи прискіпуюся. І не надаю цьому значення. Я тільки хочу сказати, що вся атмосфера навколо гольфа мене дратує. А «настовбурчення вух» — просто жарт, — пояснив я.

Макімура знову видивився на мене порожніми очима.

— Ти трохи дивний, правда? — спитав він мене.

— Та ні, не дивний, — заперечив я. — Звичайнісінька людина. Тільки жартую невдало.

Незабаром учень приніс на таці дві пляшки пива і склянки. Поставив тацю на східці веранди, відкоркував пляшки, розлив пиво по склянках. І зник — так само швидко, як перед тим.

— Ну, пий! — присівши на східці, сказав Макімура.

— За ваше здоров’я! — промовив я і випив. У горлі мені пересохло, і пиво здавалося на диво смачним. Та я був за кермом, а тому багато пити не міг. Однієї пляшки досить.

Точного віку Хіраку Макімури я не знав, але з вигляду йому можна було дати років сорок п’ять, не менше. Зросту невисокого, він завдяки міцній статурі здавався більшим, ніж був насправді. Широкі плечі й товсті руки. Навіть трохи загруба шия. З трохи тоншою шиєю він міг би сприйматися як спортсмен, однак подвійне підборіддя і фатальні складки під вухами виказували в ньому людину, яка впродовж років не дотримувалася здорового способу життя. І щоб позбутися цих вад, ніякий гольф не допоможе. Видно, що він старів. Роки брали своє. На фотографіях, які я бачив колись давно, Хіраку Макімура мав вигляд стрункого юнака з проникливим поглядом. Не красеня, але з чимось таким, що притягувало до себе людей. І що засвідчувало в ньому справді перспективного молодого письменника. Скільки років тому це було? П’ятнадцять, шістнадцять? Іноді його очі здавалися прекрасними й чистими — залежно від того, як падало світло, і під яким кутом на них дивилися. Волосся коротке, сивувате. Темна засмага — очевидно, від гри в гольф — приємно поєднувалася з теніскою «Lacoste» кольору червоного вина. Звісно, не застебнутою під горлом. Через надто товсту шию. Узагалі червоною теніскою «Lacoste» важко шикувати. Людям з надто тонкою шиєю вона надає жалюгідного вигляду. А товстошиїх ніби душить. Рідко коли вона саме до міри. «А от Ґотанді вона личила б», — подумав я. Гей, перестань! Ні слова про нього!

вернуться

38

Мітіко Камба — студентка Токійського університету, яка загинула 1960 р. від рук поліції під час демонстрації проти укладення Угоди про безпеку між Японією та США.