Левко й оком не встиг кліпнути, як на голову йому полилася крижана вода. А Мандрика схопив друге відро, що стояло біля цямрини, хлюпнув на себе і задоволено закректав.
– Ну що може бути краще, як вода з криниці та ще й на світанку? У ній іще й зорі плавають. Не віриш? Заглянь у криницю. Бачиш? Вода із зорями – це тобі не абищо. Це така настоянка, яка від усіх недуг зцілює. А тепер рухайся, рухайся! Три кола довкруж дому для розігріву. Тоді три кола для задоволення. Поки що по три.
А потім вони снідали. Левко підсунув до себе тарілку, нагнувся над столом, вхопив губами яєчню. Мандрика вдарив його чайною ложечкою по лобі.
– Руки! І виделка, прошу пана!
Левка як гарячим приском обдало. Глянув на свої руки у рожевих рубцях, з яких Мандрика тілько-но, після купелі у дворі, стягнув тонкі гумові рукавички. Пальці ще не згиналися, але вже потроху ворушилися кожен сам по собі. Як у них узяти виделку? Як її втримати?
– Пане Тадею, я вже завтра…
– Ніяких завтра. Зараз!
Виделка таки випорснула і дзенькнула об підлогу.
– Дістань! – наказав Мандрика. – Ти ж не каліка!
Він іще тричі піднімав кляту виделку і з полегшенням зітхнув, коли на дні тарілки нарешті сяйнув розпіреним хвостом намальований півник. З чаєм уже простіше, горнятко можна просто притягти до себе й обхопити долонями.
– Ти знаєш, із чого складається людське тіло? – запитав Мандрика, поки Левко допивав чай із запареними смородиновими гілочками.
– Ну… Це всі знають… З кісток, м’яса, ще з жил… – запнувся Левко.
– З кісток, м’яса, потрохів, лайна… З глини небесної! Ось із чого! – Мандрика прийняв тарілки зі стола і знову примостився перед Левком. – Запам’ятай, Левку: тіло людське – це глиняна посудина, у якій вирощується душа. Душа – це, ясна річ, головне. Але й тіло – це витвір Божий. Виліплене воно з глини небесної. Вона ж, як тобі відомо, всяка буває. Одного горщика торкнутися не встигнеш, як він на череп’я розсипається, бо глина сира. Другий цілком годиться, щоб у ньому борщі та каші варити. А є такі глиняні вироби, що століттями зберігаються. Археологи викопують древні амфори, які пролежали в землі навіть тисячі років. Уявляєш, Левку? Тисячі! Залізо б уже зіржавіло, а їм – хоч би що. Але таку глину гартувати треба. Ти второпав, до чого це я гну? Не скигли, не нарікай, не будь прошаком – нікого на цьому світі не обходять твої руки, ноги, голова. Зроби все, щоб тебе поважали, а не жаліли. Жалість принижує людину, особливо чоловіка.
– Але ж вас я обходжу. Якби ні, то хіба б ви забрали мене з собою, хіба б залишили жити у себе?
– Не мудруй і не лести собі! – засміявся Мандрика. – Не такий уже ти любий, і не такий уже я добрий. Просто вирішив трохи поекспериментувати.
Коли Левко вперше побачив Тадея Мандрику – у тонкій білій сорочці та сірій жилетці, при краватці, на бричці поруч із фурманом Ільком, то подумав, що цей пан такий же вельможний шляхтич, як і Вишнецький. Але згодом переконався: сорочки, куплені у крамниці, маринарки[24] та жилети Мандрика надягав тільки тоді, коли їхав на особливі виклики, до знатних людей. Зазвичай же носив полотняні кошулі[25] навипуск і з весни до пізньої осені не визнавав ніякого взуття.
І будинок його, розміщений за старим, трохи здичавілим, із ясминовими заростями садом, на чималій віддалі і від дороги, і від інших осель, в підметки не годився маєтку Вишнецьких. Невеликий, всього на три кімнати – одна простора й умебльована лише широкою лавкою і лежаком, дві – трохи менші, з вікнами, поділеними на шість шиб. До будинку притулився просторий дерев’яний ґанок. Подвір’я не огороджене штахетами і не обтягнуте дротяною сіткою, а обсаджене високими кущами, які господар сам час від часу акуратно підстригає зверху. Каже: «Не допущу ніякого зеленого вільнодумства, кожна гілочка повинна бути на своєму місці, не випинатися і не кошлатити живопліт». Зате в ширину гілля розросталося і перепліталося так міцно, що крізь цю живу стіну навіть миша не могла проскочити.
У глибині двору – вузька, але трохи вища за будинок споруда, схожа на чотиригранну замкову вежу. Мандрика гонорово називає її обсерваторією. Зоряними вечорами він любить вмощуватися у її єдиній кімнатці або на майданчику перед нею і дивитися у трубу на небо. А вдень зазвичай приймає людей у великій кімнаті. Люди приїжджають не тільки з навколишніх, а й із віддалених сіл, а часом і з інших воєводств. Буває, декого доправляють із фурманок на ношах, дітей зносять на руках. Тож Мандрика змушений прокидатися на світанку, щоб до прибуття пацієнтів встигнути і водою облитися, і гирі потягати, і кілька кіл навколо двору босими ногами накрутити. Каже: костоправ повинен бути здоровим і міцним, не згірш за борця-силача.