Пізно ввечері, коли село засинає, ми вибираємося на гору. Сидимо, міцно притулившись одне до одного, дивимося на зорі, на річку, на ліс, що підковою огинає наше село, на сонні хати. Може, отак колись сиділи вигнані з раю Адам і Єва. Іноді ми купаємося у річці. Іноді йдемо до лісу, розпалюємо вогнище у глибокому виярку, печемо картоплю. Він знає, які гілки треба вибирати, щоб було менше диму. Скоро закінчиться війна і ми повернемося у дім. Скоріше б!..»
Хтось заступив гасову лампу, на аркуш упала тінь. Ніка злякано закрила щоденника.
– Тебе хіба не вчили, що не можна без дозволу читати чужі листи?
Бог?! Авжеж. Це його вона бачила тут, коли отямилася вперше. Продовгувате обличчя, карбоване глибокими зморшками, прямий ніс, кругла ямочка на підборідді, що ніби роздвоюється, густе срібне волосся до пліч. Темні очі, трохи примружені, але, здається, не сердиті.
«А хіба у Бога можуть бути сердиті очі?» – подумала Ніка.
– Це ж не листи, – заперечила Богові.
– Щоденники – також листи. Тільки для себе писані.
– А хіба ви їх не читали?
– Балакуча ж ти! А якщо вже й читати взялася, то, може, спробуєш встати з цього ложе? Потихеньку, помаленьку – ніхто тебе не підганяє. Часу в нас багато. Ось так… Тримайся-но за мою руку і підводься. А під другу – милиця, спирайся-спирайся, не бійся. Треба перейти у будинок.
– А де я зараз? – запитала Ніка. – Хіба не в будинку?
– А ти не помітила, що тут немає вікон?
– Може, їх просто замурували.
– Хм… Не заведено якось у людей зводити будинки без вікон або замуровувати ті вікна, які вже є.
– Багато чого не заведено, але ж люди роблять. Якби нічого не відбувалося всупереч усталеним правилам, то світ би не зрушив з місця, так і залишався б незмінним.
– Не філософствуй, спирайся, кажу, на мою руку. Та не бійся! Я знаю, що тобі можна, а чого ні.
– Як же я сюди прийшла? – ойкнула Ніка, ледь торкнувшись долівки пальцями, від яких наче струмом ударив біль.
– Прийшла? Прийшла б ти… Сюди я тебе приніс. Ну чого такі великі очі зробила? Приніс! Думаєш, як старий та сивий, то вже й таку панянку не підніму? Та я ще ого-го! А ти худюща, аж світишся, всі ребра перелічити можна. Тож важиш, як дітвак. Зовсім хліба не їси чи як? Куди це годиться? На що тільки твоя мама дивиться? Кажу ж, приніс тебе сюди. Але звідти, де ти гепнулася, і до цієї барлоги – зовсім близько: спустився згори вниз, та й на місці. А до будинку… Ох-хо-хо… Мої роки такої ваготи на мої плечі наклали, що далеко тебе нести таки не відважуся. Отож, дорога моя панянко-полонянко, пішли!
– То я… ваша полонянка? – злякано перепитала Ніка.
– А кого ж іще тримають у підземеллі? Тільки полонянок! Хіба ж ти книжок не читала?
Книжок вона перечитала багато. Але в жодній не було інструкції, як втекти з підземного полону на одній милиці. Пропаде вона тут, і ніхто не здогадається, де її шукати. Віталій, щоправда, знає про це село. Але… Бідний Віталик…
14
Це було ще перед війною, тоді, коли маєток Вишнецьких на якийсь час перетворився на солдатську казарму. Мар’яна попросила Левка допомогти перенести картоплю з погреба, розміщеного вкінці саду, під самою горою, до малого будинку, в який переселилися Ольга і Вишеслава.
– Вдвох хутчіше буде. Поки оті на горі якогось дідька лисого викопують, ми й справимося. Там тої бульби на заячий скік зосталося. Ользі й Вишеславі до нового врожаю вистачить, обидві ж такі аліганцькі і до харчів перебірливі – не їдять, а лемзають, як котенята. А от ті гризуни за тиждень все перетрощать – вони ж як з голодного краю, ніби сім літ хліба не їли. Та й багацько ж їх.
Вона дістала із запічка масивного чорного ключа.
– Сховала, бо занадилися хлопаки до льоху, як дикі вепри на город. До командира їхнього ходила, просила, щоб краще своїх солдатів годував, аби на чуже не ласилися. Зоставлять же бідних жінок на голодну смерть. Але йому що? Тіко зуби скалить. Молоді, каже, мої солдати, а молодий організм завше голодний. А чого ж то їхня власть ті організми не напихає як слід? Чого конче треба від когось умикнути? І що то за натура така? Ключа, правда, віддав. Але чи надовго? Ти, Левцю, йди за мною. Отутечки, зразу за дверима, в стіні, по праву руку, на рівні плечей, буде невелика кубашка[42], у ній лампа і коробочка запалок. Щоб ти знав – вони завше на одному місці. Треба засвітити, щоб на сходах часом не перечепитися і не впасти. Сходи круті. А внизу, в самому льосі, на поличці ще одна лампа. Пани нігди не шкодували гаси на світло. Там ціла бочка її стоїть. І ґноти до лампи про запас є, і шкло.