Вона заплющила очі і тієї ж миті почула під собою розпачливе нявкання. Пошукала поглядом унизу – авжеж, той самий, смугастий і всюдисущий новоспечений приятель. А дідько б тебе вхопив, дурний котиську! Чого ти причепився, як жуйка до джинсів? Чого тобі було лізти саме на це дерево? Хто тебе звідси зніме? Ніка добре знає котячу породу: нагору заввиграшки дряпаються, а згори донизу – ніби заклинює щось, страх паралізує. Буде отак нявчати блукалець тигроподібний, поки не помре з голоду. Бо ніхто його тут не почує. Ніхто. Але ж вона чує. Вона поки що чує…
Ніка почала спускатися. Кіт сидів на середині гілки і дивився на ліс, ніби звідти мав прийти порятунок.
– Киць-киць, іди до мене, – покликала.
Кіт повернув до неї лобату голову, блимнув жовтими очиськами, жалісливо заскімлив, але з місця не зрушив. Ніка лягла на живіт і поповзом посунулася до кота, схопила його витягнутою рукою за смугасту волохату спину, потягла до себе.
Тріск пролунав посеред осінньої ранкової тиші, як постріл. Засвистіло у вухах. Однією рукою Ніка притискала до себе кота, другою намагалася вхопитися за крихке віття, але воно ламалося і падало слідом за нею. Над головою закружляла рудувато-жовта хмара листя.
«Ніби сполохана зграя синичок», – це було останнє, що вона тоді подумала.
18
Спочатку при появі Вишеслави на дорозі жінки кидали всю роботу, бігли хто від городу, хто з хати, визирали з-за тинів.
– Ти диви – панночка об’явилася! Де ж вона, воропашна, була стіко часу? Як вижила сама-самісінька?
– А яка ж тонюсінька! А яка ж візігорна! Як артістка з кіна! Вельми на матір схожа. Викапана пані Ольга!
Потім село потроху звикло. Здивування перейшло у скепсис.
– Знов блаженна за хлібом до Вовкунів пошпацірувала.
– А хто ж їй спече? Немає вже неїної Мар’яни, а сама не вміє. Сказано ж, панночка. А пани нігди не пекли, не варили, тіко солоденько пили та їли.
– Могла б уже й навчитися. Та хто ж її теперка навчить? Нема кому.
Вишеслава знала, що її називають блаженною. І це її влаштовувало. Блаженна, то й блаженна. Зате ніхто більш не чіплявся з розпитуваннями: «Бо ж хіба від того гонорового мовчаниська Вишнецького хоч слова доб’єшся?» – і не ліз напролом у душу: «Питай, не питай – все одно: на сім замків зачинилася і ні одного не відчинить, тіко очиськами своїми зеленими лупає, як тая повітруля[44]».
Ходила вона справді тільки до однієї хати. Ілько Вовкун колись був кучером у Вишнецьких. Кілька разів маленька Вишеслава під’їжджала з ним до нього додому, навіть гралася з дівчатками вовкуненятами. Тож коли Левко зліг у гарячці і вона зрозуміла, що самими травами його не врятувати, що потрібні нормальні харчі, молоко, мед, яйця, а для цього, хочеш чи не хочеш, мусиш звертатися до людей, найперше кинулася до Вовкунів.
Вона не знала, що Ілька давно вже не було у Старолісах, а може, й на білому світі. Ще з вересня 1939-го, коли німецька армія напала на Річ Посполиту і його разом з двома десятками односельців мобілізували до Війська Польського, про нього ніхто нічого не чув. Але Вовкуниха і її старша донька Степана не відмовились допомогти панні Вишеславі. Ні тоді, коли вона, майже непритомна від страху і голоду, прийшла вперше, ні в наступні її приходи. Співчували відлюдькуватій панночці, але й свій зиск від її візитів мали. Хіба то проблема – пекти щосуботи на одну хлібину більше, вділяти якийсь десяток яєць чи бутель молока від домашніх запасів? Зате у Степани, яка давно вже повний куфер приданого зібрала, але ніяк не могла дочекатися судженого, з’являлося все більше і більше речей з маєтку. Ціну їм практична Степана добре знала.
Кожен похід через село ставав для Вишеслави ходінням по муках. Бувало, по кілька годин готувалася до виходу з дому, а коли опинялася за брамою, зразу ж починала панікувати, хотілося прожогом бігти назад, зачинитися, нікого не бачити і не чути. Якби йшлося тільки про неї, вона б давно так і зробила. Навіть коли б довелося померти від голоду. Але ж Левко… Страх за нього був сильнішим за її фобію. Кохання до нього ламало всі психологічні бар’єри, як весняне сонце кригу.